— А вода гаряча, як сеча, та га-гаї..
Це було в Артилярщині, сусідньому з нашим селі, де я, відпочиваючи в затінку, вперше усвідомив свою самотність,— мабуть, тому, що вперше за дванадцять років життя опинився серед чужих людей, а може, то підстрелена качка та мовчазні зів'ялі сади нагнали суму. Не знаю. Але ненадовго, бо відчуття безмежної волі, радість від того, що попереду на мене чекає великий незнаний світ і ніхто мені в ньому не вказ, підвели мене з гарячої землі під чиїмось тином, і я пішов собі вузенькою вуличкою попід вербами, ринаючи із тіні в сонце і знову в тінь. І ніхто не питав у мене, хто я, звідки, куди йду... То повеселішав, підкинув вище на плечі полотняну торбу-котомку з харчами, яку сам-таки зладнав, і навіть пісні замугикав, пахкаючи підошвами по теплій пилюзі:
По дорозі жук, жук, чобітками стук, стук... —
так мені легко здалося йти від своєї порожньої хати — тільки павуки в ній зосталися, рогачі, стіл та білі плями від образів на покутті.
Дорога за селом пішла круто вгору. Обіч неї на облогах ронила зерно кущувата падалишня мішаниця: жито, просо, гречка — а то більше стояли безлисті од спеки бур'яни та сухо блищала павутина поміж ними. Неподалік від дороги хтось орав бовкуном, прокладаючи посеред сірого бур'янища чорну смужку ріллі.
Вийшовши на гору, я озирнувся: далеко в низині, за Артилярщиною, мов на долоні, мріло в мареві моє село — вузенькими колінцями вигиналася річка на луках, біліли рядами хатки, як розкладені дітьми крем'яхи з необпаленої цегли, жовтою смугою лежав піщаний косогір біля кладовища (він завжди рятував село од повені), а трохи далі, на одшибі, мов маленький чоловічок, що вибіг за село, стояв млин, піднявши вгору двоє рамен, як дві руки, і ніби кликав: сюди, сюди...
Я припустив бігцем геть з пагорба, торба товкла мене в спину і з'їжджала на потилицю, як хомут, очі пекло й різало, ніби від диму. А коли озирнувся, вдруге відхекуючись, то села вже не стало, тільки двоє рамен виднілися над обрієм, але вони вже не кликали.
Скільки минуло з того часу — рік, два, три?..
Позад мене ледь чутно зарипів сніг. Підійшов Іванько.
— Чого ти тут — ги, ги,— сидиш? — запитав він, граючи ямками на ніжних дівочих щічках.— Ходімо синиць ловити.
— Як?
— А я покажу.
Дорогою до двору він устиг розповісти мені, що радисти ще "деруть хропака", бо вночі була якась заваруха, то не виспались, що мати печуть хліб, що синиць він ловить кожної зими — тільки цього року не ловив, бо ховався в погребі од Німеччини,— прив'язує їм до ніг соломинки й випускає.
— Навіщо соломинки? — спитав я.
— Так,— реготнув Іванько.— Смішно, як вони теліпаються!
Він добув з хлівчика рашник1, поставив на сніг догори гузирем, сипнув під нього жменю пшона, потім дістав з кишені паличку, до котрої була прив'язана довга сирова нитка, підпер нею один бік рашника так, щоб під нього вільно підпорхнула пташка, і вийшла пастка-накривачка. Все це він робив швидко, похапливо, прикусивши висунутий язик. А коли закінчив, то поволік мене в сіни, і ми причаїлися там за дверима, очікуючи на здобич.
Дві жовтогрудки, що досі веселенько вицвірінькували в припорошеному гіллі — вони вже чули весну,— принишкли і, допитливо схиливши голівки набік, дивилися зверху крізь сітку на пшоно, тоді осміліли, спурхнули з дерева на сніг... Іванько задрібцював ногами, голосно захекав мені над вухом, розтуливши припухлі губи, і так зосередився, що з куточка рота йому аж слина потекла.
Синички попаски підстрибували все ближче й ближче до рашника, і незабаром одна з них клювала пшоно вже біля кілочка.
— Йди-йди-йди...—шепотів Іванько, затиснувши нитку в пальцях так, що вони аж побіліли. І раптом смик:— Цоп! На-аша...
Синичка підстрибнула, ударилася спинкою об сіть, упала, забила крильми, потім застряла голівкою у вічку і, розкривши дзьобик, тоненько запищала. Іванько дістав її, підсунувши руку під рашник, заховав у жменю і на хвилю завмер, усміхаючись:
— А серденя тіпається! Крізь пір'я чути: етук-стук-"тук... Ось на послухай.
— Не хочу.
Мені не подобалася ця гра і кортіло в хату, хоча й страшно було: я відчував, що навіть очей на Катю не посмію звести, що сердитий на неї, і не міг зрозуміти чому...
— Може, випустимо? — нерішуче спитав Іванько.
— Угу.
Він розтулив долоню, і синиця чорною кулькою шугнула в порошу.
— Не треба соломинки, еге ж? — зазирнув мені в очі.— А то ще заплутається десь, повисне, так же?
І зітхнув.
У цей час на ґанок вийшов Дженджібаров — у шапці-кубанці, збитій на потилицю, та довгій, до п'ят, кошлатій бурці.
— Привет, Вано! — весело гукнув він, показуючи свої довгі жовті зуби, але, вздрівши мене, скривився, прискалив око, чвиркнув далеко в сніг і запитав: — А ті аткуда взялся? Ті хто?
— Ніхто! — сказав я сердито і одвернувся.
1 Сачок.
— Відал! — весело вигукнув Дженджібаров і додав поблажливо: — Шпана...
— Ромео! — якомога презирливіше сказав я, хоч і не знав, що означає це слово, і теж чвиркнув крізь зуби.
Дженджібаров ніяково закліпав повіками, одвернувся, вдаючи, ніби дивиться кудись далеко та стурбовано, потім. вбив кубанку на брови і пішов до хвіртки, підкидаючи, острогами бурку, що ледь не волочилася по снігу.
— Товаріщ капітан, товаріщ капітан! — вигулькнув із сіней лисий опецькуватий солдатик з великими, порослими щетиною вухами і замахав надітим на руку хромовим чоботом.
— Ну? — неохоче обернувся Дженджібаров.
— Радісти, сосєді-то наші, просілі вчерась лошадьонку в лєс по дровішкі с'єздіть і сані, хозяйкє топіть нечем, а ви, под мухой будучі
— віноват! — пообещалі. Дак как нинче-то бить, дадім?
— Ка-анешно,— байдуже кинув капітан і, посвистуючи, пішов вулицею понад садком.
— "Ка-анешно!" — перекривив солдатик (це, мабуть, і був ординарець Тельнов).— Он обєщает, а мне бєгай в ескадрон клянчай!
— І зник так же непомітно, як з'явився.
— Чого ти з ним так, з Джанджібаровим? — спитав Іванько і знову, як те роблять менші, зазирнув мені в очі.
— Того, що він мене лапав уночі, думав — Катя.
Іванько спочатку здивовано, точнісінько як його мама, Кіндратівна, вигнув брови, а тоді зареготав:
— Ну то й що? Подумаєш! Хіба не можна пошуткувать?