Я зайшов у кухню, одрізав скибку хліба, намазав її маслом, ввійшов до вітальні й набрав номер телефону Бели Брозен. Сподівався, що батько в такому стані — його, певно, морозило від хвилювання — поїде не додому, а до коханки. На вигляд вона схожа на сестру-жалібницю, яка може покласти його в постіль, дати грілку й напоїти гарячим молоком з медом. А в нашої матері дурна манера: якщо хто занедужає, вона зразу ж радить "взяти себе в руки", мобілізувати волю, а з певного часу "єдиними ліками" вважає холодний душ.
— Слухає Брозен, — відповіла вона, і мені було приємно, що від неї нічим не пахне. У неї чудовий голос — альт, теплий і чарівний.
Я сказав:
— Це говорить Шнір, Ганс Шнір, — ви мене пам'ятаєте?
— Ще б пак, не пам'ятати, — відповіла фрау Брозен сердечно, — добре пам'ятаю і так співчуваю вам. — Я не розумів, про що вона говорить, і второпав тільки тоді, як вона додала: — Але ж ви не забувайте, що всі критики дурні й чванливі егоїсти.
— Коли б я міг цьому вірити, мені б полегшало, — сказав я, зітхнувши.
— А ви візьміть та й повірте, — сказала вона, — просто повірте. Ви не можете собі уявити, як допомагає залізна воля — просто повірити в що-небудь, і все тут.
— Ну, а якщо мене хтось похвалить, як тоді бути?
— О-о-о! — Вона засміялась і витягла те "о" в чарівну колоратуру. — В такому разі ви просто повірте, що в ньому випадково взяла гору чесність і він забув про свій егоїзм.
Я засміявся. Я не знав, як мені звертатись до неї: "Бела" чи "фрау Брозен". Адже ми були мало знайомі, а довідника, в якому можна б знайти пораду, як звертатись до коханки рідного батька, поки що немає. Зрештою я назвав її "фрау Бела", хоч ця театральна манера звертання й здається мені особливо слабоумною.
— Фрау Бела, — мовив я, — я в надзвичайній скруті. У мене був батько, ми балакали про всяку всячину, і я ніяк не міг заговорити з ним про гроші, тим часом... — Я відчув, що вона почервоніла, я вважав її цілком сумлінною жінкою, вірив, що її стосунки з моїм батьком грунтуються безумовно на "щирій любові" і тому всякі "грошові справи" для неї — справжня мука. — Будь ласка, вислухайте мене, — сказав я, — забудьте все, про що ви зараз подумали, і відкиньте сором; я лише прошу вас, якщо мій батько заговорить з вами про мене... я хочу сказати: може, вам удасться навести його на думку про те, що мені конче потрібні гроші. Готівкою. І негайно, бо я остаточно збанкрутував. Ви слухаєте?
— Слухаю... — відповіла вона так тихо, що я навіть злякався. Потім у трубці стало чути, як вона хлипає. — Ви, звичайно, вважаєте мене непорядною жінкою, Гансе, — сказала вона і заплакала, вже не стримуючись, — продажною тварюкою, яких багато. Та інакше ви й не можете думати про мене. О-о-о...
— Нічого подібного, — заперечив я голосно, — я ніколи про вас так погано не думав, справді ніколи. — Я вже боявся, що вона заговорить про свою душу і про душу мого батька; судячи по тому, як нестримно вона заридала, це була сентиментальна жінка, і можна було чекати, що вона ще навіть заговорить про Марі. — Правда, — сказав я не досить переконливо, бо мені здалося підозрілим, що вона так зневажливо вимовляла слова "продажна тварюка". — Правда, — сказав я, — я завжди був переконаний у благородстві вашої душі й ніколи нічого поганого не думав про вас. — Це була правда. — А до того ж... — мені хотілося знову звернутись до неї на ім'я, але я не спромігся вимовити оте жахливе "Бела", — до того ж мені вже скоро буде тридцять років. Ви ще слухаєте?
— Так, — зітхнула вона і знову схлипнула десь там, у Годесберзі, наче сиділа в сповідальні.
— Спробуйте хоча б натякнути йому, що мені потрібні гроші, і все.
— По-моєму, не зовсім зручно говорити з ним про це так прямо, — сказала вона стомлено. — Все, що стосується його сім'ї, — ви самі розумієте, — для нас табу. Але є інший спосіб. — Я мовчки ждав. Вона вже не плакала вголос, а тільки схлипувала. — Часом він дав мені гроші для моїх колег, які терплять нужду, — сказала вона, — в такому випадку він полишав все на мене. Отже... ви як гадаєте, чи зручно буде, якщо я передаватиму вам ті невеличкі суми, як колезі, що в даний час терпить нужду?
— Я дійсно один з ваших колег, який терпить нужду, і не тільки в даний час, а буду в такому становищі принаймні з півроку. Але прошу вас, скажіть: що ви називаєте "невеличкими сумами"?
Вона відкашлялась, повторила своє "о", проте вже без колоратури, і сказала:
— Здебільшого це субсидії в конкретних випадках нужди: коли хтось помре, захворіє чи жінка народить дитину, — я хочу сказати, що в даному разі йдеться не про постійну підтримку, а, так би мовити, часткову допомогу.
— Яких розмірів? — запитав я.
Вона відповіла не одразу, і я спробував собі уявити її зараз. Я бачив її років п'ять тому, коли Марі вдалося затягти мене в оперу. Фрау Брозен співала партію сільської дівчини, звабленої одним графом, і мене здивував батьків смак. То була дебела особа середнього росту, безсумнівна блондинка з традиційно пишними грудьми; вона стояла біля хати й, спершись на воза, а пізніше — на кила, прекрасним сильним голосом виражала прості емоції душевних переживань.
— Алло! — гукнув я. — Алло!
— О-о-о, — нарешті озвалась вона, і їй вдалася знову колоратура, хоча цього разу й слабенька, — ви так прямо ставите питання...
— Цього вимагає моє становище, — мовив я. Мене охопила тривога: чим довше вона мовчала, тим менша Могла бути сума, яку фрау Брозен збиралась назвати.
— Знаєте, — зрештою сказала вона, — ті суми коливаються приблизно між десятьма й тридцятьма марками.
— А якщо ви придумаєте якогось колегу, що потрапив у виключно важке становище — скажімо, тяжко поранився — і потребує на кілька місяців марок по сто допомоги?
— Друже мій, — відповіла вона стиха, — я ж гадаю, ви не сподіваєтеся, що я стану обманщицею.
— Ні, — сказав я, — я ж бо справді поранився і... Хіба ж ми з вами не колеги, не артисти?
— Спробую, — згодилась вона, — але не знаю, чи він клюне на це.
— Що-що? — гукнув я.
— Я не знаю, чи вдасться мені зобразити справу так, щоб це його переконало. Боюсь, не вистачить фантазії.
Цього вона могла й не говорити, я вже й сам подумав, що більшої дурепи не стрічав за своє Гниття.