І при відгорнутій завісі в просвіт,
де вироста квітник огненний,
вже ми—спокутні! ранок душі зросить,
обвихрені, як з ночі—нетлі.
24.VII.51
ПРИОЗЕРНИЙ ОБРАЗ
Береза: хусткою сіяння—гарно
тобі до сходу серги мила...
Як ще ріллею не темнила, хмаро! —
красніші, ніж проквітле зілля.
А руки—горлиця та лебедина
збілили, плюскавши з криниці.
Конвалія і роси спорядила
світлисті: в радості вронитись.
Прозорі хвилі смарагдовість горне,
миліші, ніж від снів,— проз ніжки.
І спогаду твого знання повторне
ясмин схиля до бджілок ближніх.
А бризки—холод на тепло трепеття,
з високого припливу кинуть.
У лузі блискавка з дощем креснеться—
знайти зозулину калину.
25.VII.51
НАПРОТИ НЕРАДІСНОГО
Зібралося мовчання грізно—сизе
за мертвими за островами.
А щастя: криник світлий, як з Ассізи,
скромніє в грудях—не зірвати.
Притихло море, крилля низько мивши
собі—як листя; нас покропить.
І промені, мов стеблики колишні,
жоржинні до бурунів скорих.
Ходім проз берег! барвами веселе
зближає речення до кроків.
Нехай згремиться вал, воно простеле
разками в дожидання розкіш.
Гроза—як ворог колосковим свічам —
кричить, що нам розлука! з гридні.
А птиці моря, помахом сивішим,
ніж дощ, розіб'ють смуток рідний.
27.VII.51
ПРИХІД хвиль
Впаде, мов дим, і скориться, пожежне:
аж коло щиколоток нам.
Воно з казок і риб: луски безмежність;
огонь від мітри відміня.
А в рух, де мужности залізна смуга:
блакитниться пилок до щогли.
Всміхнися! колосити сяйва мусять,
а хмара не замкне нікого.
Бо навіть забуття намітка сива,
на небо віяна й чайкам,
спада в пісок—як островів ростина,
вся наша, в пінах приника.
З—за туч розділено горіння квітне,
немов твоєї ласки зміст.
До подорожі всім шляхи розвине:
в живих зірках його візьміть.
ЗО.VII.51
ПОСТІЙНА ТРИВОГА
Як з бору: свіжістю зближа моряна
(аж майорить по скроні волос!)—
і борозни, в роменах сплеску, рання,
перекида! з пісками зложить.
Крізь полум'я, за каменями синє,—
тризвучна щоголок далекість.
Тоді, від стану висоти, нестиме
пір'їнки—сяйво, понад клекіт.
Про тебе: відчуттями, де холодна
в пригір'ї хатка,—здогадатись.
Гілками чорна, чи дарує доля
нам пити пахощі багаті?
По променях прозорий круг обкрилить
на скарзі чайка неталанна.
А не від скель нам серце—в кров! від кривди,
з пожежного колоссям лану.
31.VII.51
ДОЧАСНІСТЬ
Чи втішнеє пташа розбризка хвилю,
на ніжнім березі чи діжде?
Він, синій, світиться його прихиллю,
відкривши брам'я дивовижне.
І ти рідніш довірністю близька;
і поцілунок: над журбу.
Під теплим листям пам'яти, мов скарб,
весь в іскрах вицвіт збережу.
Враз гуркотом сліпучий час навалить
вино від глибини, й полоще.
Та не погасить, кораблями дальній,
ні згадки, хоч докине дощик.
Свою долоню клала до моєї,
вогкішу за світанок моря.
Від нього подихи понад межею,
і звістку паруси просторять.
1ЛЧІІ.51
ОГНИК ПРИПЛИВУ
На несказанності, в світлиці, видно:
як благовісницький як квітик.
Повніють гусла голубі, посидьмо! —
радіти до криниць відкритих.
Вода: мов сплески васильків найменші,
а їхню бризку заберуть—
старі піски, пошелестівши в межі
і горнучись до світла вкруг.
Чого не звіє полум'я, то—поле
в просторах серця, кров'ю клонить.
В живій зорі з морського півдня: повне
пелюсток світла близь віконниць.
Там доля подарунком сонце зірве—
з стеблинки, як горіння персня.
Не причорнити ні замками вірне:
до берега—життя хлюпнеться.
2.VIII.51
ВІДКРИТИЙ ВЕЧІР
Відчаю огник заболить не більше,
ніж: накажу, й недимно зникне.
Моя! з квітками моря все відбіжне
шиття взелениться, в коснички.
Скрізь—тіні, без нікого, а високі;
через пісок минуть, як думка.
Невидний наша доля—сад, і сокіл,
зустрівши, до зернин постука.
Від моря гомін серце все огорне;
пелюстка згубиться з троянд.
А не захмарить, горем похоронне,
безчасся! іскорки роятй.
Вже там, де відчиняються в незнаність
одвічні через світло двері—
лямпадка моря промовля за нами
вечірня: про чуття немертві.
3.VIII.51
ОКЕАН: ІНШИЙ
Чи знов, проти напасти, все прозір'я—
твоїх і кіс не посвічадить?..
Минаючи, зірчинки в танці ширять
засівами—сліпучу радість.
Лиш бразолінність нагорі: тримати
хмарок шипшинний хід і стрій.
Як зілля, горнеться вода до мавки,—
і, сонце! віями зогрій.
Безумний нещасливець—вал, що кинувсь,
роздроблюючи меч на блиски.
Де поведу квіток моїх княгиню
крізь вітер, при тополях бистрий.
Від буряности океан в ридання,
як синя осінь, настрій мінить.
Тоді—жемчужину надій останню
прийма на дно, собі до скрині.
4.УІІІ.51
ТОБІ
Чи діядемні сосонки, при скелях,
відзеленяться в плесі бліднім?
Але: що глибше, ніж сльоза воскресла
від серця! — в погляді розділим.
Крізь синє чарівництво виду відсвіт
твого, над сплесками зворушить.
Що таємниця літня—поріднитись
віщує вся в приплив до суші.
Крізь тишину і понад жнив'я страдне,
із уст гірких ласкав'я шле.
Погляньмо! слово світла виростає,
як вишите як запашне.
Від нього щестикрильник на безмежні,
на загадки—блакить відчинить.
І стигне м'ятне полум'я до стежки:
життя, твій подарунок чистий!
5.VIII.51
ДЗЕРКАЛО МОРЯ
І.
Що—житніми покосами, що—далі,
скипівши, наче гнів, відходить.
І знов: чи не тобі сапфіри дані,
де білий вуркіт по негоді?
Вся всвітлена і вбрана вся в трояндне,
що душу з далечінню мирить:
смутною! голубиний почет сяде
на саркофаги мрій, де лірник.
Благословляє фіялкове сонце—
хмаринок табори терплячі...
і знов мандрівні скорбі; і схолоне,
крізь їхню тінь! — вітрильник чалить.