Все, що зріднене від серця—вічне;
понад океанний розпач:
буде все біліти! в зірці скличе—
жити, де зійшла, дівоча.
На безмежності по димній смузі,
переходячи,вітрильце—
свідчить, свічкове! хоч вітер змучив:
півпелюстки з бурі бризне.
Нам розділено стежки пропащі—
з вибухів, при злих руїнах...
скрізь війна: світопожежний ящер
пекла! — до країв куріла.
Морок стінами біди з безодні
від зірок стежки відрізав—
хоч трояндні відсвіти назовні
в хмарі, що пашить, залізна.
Вже ізгой—на другім боці ночі—
до пророцтва зміг припасти...
мирний океан! стокрилля множить:
з горами, біліш від айстри.
Друга на порозі перестріла,
від його човнів і серпня,
витканого з блискавки—неділя
друга: криник! милосердна.
25. VII. 65
ВЕЧІРНІЙ ВІДХІД
Серпик звиснув! серпик найніжніший;
вкруг—мов вії немовляти.
Звиснув серпик.мовою пшениці
до волошок проливатись...
З ними крівля стала, мов гранітна,
крівля мшиста на гробниці.
Хоч і, відгади ланів, ленійте! —
стала: горем відгремиться.
Скоро попросилися з рясноти,
грядкової—рути любі:
жевріти! мов ляля в церкві вносить,
близько до пірця голубки.
Гонять горові багатства в черзі,—
моря прозелень прозора.
Чи розмечуться в обрив, де вчерствів,
трунний! — і вали розорять?
26.VII.65
ЗАБУТА ЗГАДКА
Мрія океанова без краю,
ризою рвучись об скелі—
дужча від могильного відчаю:
звала зорі з іхніх келій.
Вийдуть—книгу винесуть пломінну,
і читатимеш, мов з грому:
що в омані хуртовин покинув,
божевільний, згадку скромну.
І на самоту твою поверглась
буря з полум'ям і цвітом...
мука! кріпкістю пісень і персня
полонила непримітно.
Пурпуром палання сонце повне
зупинилося при небі:
бившися, як серце з болю — сонце,
чисте в грудях яблуневих.
19, 29.VII.65
БЛИЗЬКИЙ ЗАХІД
Від пророцтва позов не притихне,
з верхогірости, при морі—
ближько, де оскарження чатинне
відгрім по грозі повторить.
Не примовкне білою струною,
в бризк набігши проти чайки...
враз розіб'ється і над тобою
в димі дужчик семичасний.
З книг надхмарних світляні обличчя
стережуть вечірній спокій;
і над скелями і скорб каплична
з маківок росу покропить.
Через воддя, що відзеленіє,
де лани примар з югою:
посвічнить! —мов свідчення безгнівне
над полинню гробовою.
В груди вже провістя, вже загравне:
з вечора; розлука звідти.
А поранений вулкан згоряє,
руки в небосвіт підвівши.
2.VIII.65
СКОРИЙ РОЗСУД
Дарувалася неділя з неба,
понад смерть—її первоцвіт.
Нащо ж ми, склопотані, знічев'я
змарнували й сад витворний?
При надії, скрізь віконце сіре
врізане в стіні, як хрестик...
Серце—мовою пожежі згіркле! —
вбогі рукави простерлись.
Чи сестринське вигасне вітрильце:
чайчиною самотою.
В синій саван, океани, вкрийте
гробик—з мукою тремкою.
Котить ватрами на непорадні
кладовища скойок мерхлих,—
ні! то шлях чумацький погромадив
зорениці вічні з смерти.
Відплива тяжке скелетне поле
при межі валів світимих...
з ночі—не скричалися в потопне
горе: хоче і грім змістили.
І коли всесила незабарна
при лямпаді дня приходить,—
поряд від гортензій тиха барва
мріється в незнаний подвиг.
Суд наближено! і ждуть могили,
до хреста плачами впавши.
Добіліє з хвилями благими
знак огню до рідних наших. ^ З.УІІІ.65
ДОЖИДАННЯ ВСІХ
Знов поткалися: прибрати образ —
ризи в смірнії прегожі.
їх, злетівши, білокрила просьба
до престольних свят приложить.
Знов—душа: мов на стихар пурпурний
"сонечко" з травини бравши...
підожди, і снами після бурі
усміхнуться мальви старші.
Близько стерегтимуть горе трунне
і розбудять, і з росою —
їх палання вдруге подарує
вість, як лепестки, живою.
А на березі турбот, проз мене,
в день ікон спокута дзвонить.
І відкрито всім життя безмежне—
в церкві білих небозводів.
З.УІІІ.65
СВІТУЧИЙ ВЕЧІР
До грудей не припливали краще
хвилі з горна зіркового,—
як відкрилося палання пташе,
не забувши ні про кого.
Море, з колоска пилок зелений! —
розливається при громі;
маківки від неба не притемнить:
крови цвіту, що безмовний.
Хоч мов човен за тополі тоне,
в огнище, на захід бігши:
зійде і ніщо не більш коштовне! —
між серцями сполох білий.
Спокій річки, загубивши пам'ять,
ти колись, як бранець, кинув.
Провинився! й каменуйте в мряках,
ви, закони, взявши книгу.
З.УІІІ.65
ОГНЕННИЙ РАНОК
Хто—ізгой, обшарпаний дощами
(з нічиїх хмарин розшиті):
киньте кременем! огнем нещадним! —
бо збезумів з вітру вишні.
І замкніть на ланцюги підзем'я,
бо рабом з війни підпався,
взнавши ранами, що смерть кремезна,
мов при зміях—пітьми пастка.
Близько: білістю чаїних крилець
нам зоря відкрила груди,
вісничка, чиє світуче—кринне
серце в покаяння будить.
Після кутні вечора в багризні,
після шибениці ночі
та туманів, що до кости вгризлись,
нам світанок смирну точить.
І твої долоні—сірі скойки —
сповнено жалів бризкучих:
поблагали в сонця! як ніколи
при вікні лілейний кущик.
Від досвіття—голоси, під вибух:
пламенний, мов перші гори —
коло хвиль, куди і птиці зблиснуть;
з ними громик правди скорий.
Втоплений полон, і постать звідти
мариться з вінця веселки...
о, зірки мої, очима рідні! —
коло вас ясмин поселить.
4.УІІІ.65
ДЗВІНИЧНА НЕДІЛЯ
Віддалівши від оман тенетних,
критих вовчими квітками,
станьмо мирно: колосковий ченчик:
вірити в сузір'я брамні.
Ближчати до них по плитах східців,
що скружає вежа древня.
В обрисі камінних лілій звідкись—
книги, повні грому, жеврять.