Видно—з неба льон, при наречених;
а в озерах ніч холодна.
Хлібець неньчиного сонця з печі—
подарунок на долонях.
Чи барилось неминуче горе
з мертвими листками в пам'ять? —
жовті! та тернин терпіння гостре:
в місяця чоло обпалять.
Тихе поле—як твоє тойсвіття,
де родині до розлуки
білі ластівки зірок—сповістять
шестикрило: в стогін людський.
Та крізь найблідніший морок смерти,
над ялини днів, над безліч:
ближчає, з огню кровин притерплих,
вінчик на хресті—в молебень.
20.XII.64
МОЛИТОВНИЙ ВЕЧІР
Вечір: мов ікони жар відкритий—
скелями живого блиску.
Всі в розхіддя! чи й кузнечні ріки
спалять суєту землисту?
Так блаженного на площі церква—
так проти завій негорда:
в обсвіті возвістями вбереться;
мов зірок огненна згода.
Зберегли тебе в несніжній шатрі,
як склепіння сплесків добрих,—
шестикрильні птиці світла старші;
їхній зіркокруг приходить.
Приклонімося в молитву боржну! —
о моя жона: не буде
воплів горя—прощені любов'ю,
станемо на море судне.
24.1.65
ВЕЧІРНЯ ТИХІСТЬ
І
Димними руками доля в зводи—
з полум'я квітник складала.
Як при гробі: чайок сім'ї добрі;
а лани сузірно ждані.
Чи забуде, в спомини сестринські
(над росою, що без краю)
вся сповита: з гілкою склонитись—
і душа? коли впізнаю?
Річка вечора без мір осяйна,
вся—жемчуг з мечів тече:
біля скелля! та де мріти стала
чебрецем коса з плечей.
А потоп карміну і небесне
ллється спочування в присмерк.
З висоти: як серця край до весен
молодик, оживши, стріне.
Що, левади жнучи сизі, вістить
німістю жаринно в груди...
ми не рани ждем! а вже з надсвіття
огнище лілей розсудить.
7.III.65
Чи відкрито з тайністю скарбонки—
з'явлення про диво смерти?...
без ваги ридання, що з різьбою
вбрало в плитах тіні хресні.
Ні! воскрешено спішити в кличне
віщення, чого не взнали,
хоч і від скрипок грози ще ближче—
слово: витерпівши з нами.
Це—про видноту, сліпим сліпучу,
де розлита через берег.
Чи безодня, як замкнула чутку,
човен домовини верне?..
Що зодягнено в огонь мовчання
весь і сон його! —як хатка,
хатка сніжна: небесам причасна,
зоряно в прощення взята.
13.III.65
ПРОТИВАГА СМЕРТІ
Біле, проситься в сто рук! деревце—
з смерти, до тепла, й сплючи.
Вже завія від мостів поверне
в круг некрижані ключі.
Проситься, як ми: куди недальня
мова не дозойкне в розпач.
Скоро іскри з неба перепалять
думу в мертвоті й спрозорять.
А від жалю проти дощок чорних,
вийде побиватись в груди:
вже з дощем на березневій скроні
сонце, слізьми неосудне.
Вже не втоне в голосну загибель
гілка, квітом неминуча—
рідна гілка: в невидим'я глибне:
ти! душе, де не домучать.
Добрістю, про що сузір'я знають,
вічний день—на кров, як сполох,
подаровано з розп'яття в тайну:
над орлами келех повний.
Ти ж не менша, ніж пчолі послужать
яблуні з придвер'я скелі;
ти—де сходить місяцева дружба
в правді неба надвселенській.
ПЕРЕДЧУТТЯ ВЕСНИ
Виткано із блискавиці острів—
і застиг морозно: в схилі.
Тінь ялинкою твоя погостить
знов, як хуртовини стихли.
Зеленіє чисто на пустелі
в сивому огні снігів.
Чи гробницю полуденник степлить? —
крильми в розсипи наспів.
Десь від віхоли блідніте мріє
в сні обличчя без сльози...
в сні гірському! — крізь надріччя рідне
помста льодовця грозить.
Десь блідніше в біднім сні обличчя—
і від свічкового краю,
звідки крапля рветься, смутком вічна;
коси, як гвоздик, спадають.
Безграниччя віє на холодні
вії замкнуті! Все—сине.
Близько крильми арф'яними в сході
радість і гроза нарине.
21.111.65
ВИСОКА МИЛОСТЬ
Смертний в океані взяв трищоглик
молоду труну безсвічну.
Біля круч—поривами широкі
огнища біди і листу.
Слідом і твоє німотне серце
з гробу маківкою гляне
під вінеччя неба білохресне:
світові—над зірку, дальнє.
Звідти вже до тебе світляніше,
вінчиком білопромінна,
лілія лілей, Мадонна вишле
звістку росяну: мов місяць.
До чола сплива тканистий іскрик:
з гробу мертвоту збороти.
Вже могили моря, вже розиті
заступами сонця—в розбризк.
Порозкривано до круч, як весни,
вічности дзеркальні вікна...
жди, єдина!—висвіт меву пестить,
грім коло тополь покликав.
4.IV .64
НЕЗМІННА ДІЯ
На холмі з високістю амвонів—
голоси гілок: як бростки.
Всі ми вдержані в кругах безмовних:
з тайни,— що весна просторить.
І не міг ні місяць прияснити,
падавши чолом на трави:
звідки флейтик? цвітністю жарини—
в силу часослова вбрались.
Де і розцвіту молочний кухоль
злито в хвилля невблаганне.
Бурею недвижною не вщухне
з блиску й росок голуб'янець.
Звергнувши безум'я в дно найглибше,
зупиняє вибух смерти:
скрізь—рука, що семибарви движе,
ніби браму в звіздний Жеврій.
Поряд помандрує моря старчик,
м'яту з синіх скринь відкрити...
Всім! ключами світла, в семикратні
добрістю —живі сторінки. І.У.65
ЖИЗНЯНІСТЬ НАДБЕРЕЖЖЯ
І
Всім: вінечник церкви прибирати:
на святки, хай зло розорять;
на серпневе воскресіння страдних—
з прірви, від землянок горя.
Всім світити корогви зелені—
мирности: в двори розвивши.
Спів твій, схід твій! квітнув красноденник,
звіщеністю найтихіший.
Там спроміниться до незабутниць
усміхами—воля! з моря—
в білу богослужбу всі розбудить
очі: згадками безмовна.
В тінь шипшини втішення не згасне
серед змій, зубами сірих;
ні! аж приогніє—п'ятичасне,
медяний зберігши збірик.
Хоч і валить хвиля безбережна
на гробницю, що—земля.
Проти смерти: сили від ковчежця—
в час присяг допроменять.
Ми на мості горлицю згубили,
де промчався громик чалий.
Це—не виплаче ні зірка в зіллі,
повна росами з печалі.