Вже і повів обернувся другий
хлібик місяця спалити:
в океан, що пригорта на груди—
галузки журби багристі...
Він і кораблі прозорокрилі
в огнищах небес приземив.
Знати: цвяхи домовин дозріли
пролісками в очі смерти.
Чаєчка при скелях моря стала,
чуючи: шумить, як жнець;
там і фіялкова квітне тайна—
долю з неба стереже.
5.У.65
ВЕЧІР МОРЯ
Корабель біди і слід печалі:
в сірі кості, борозенний;
скарга—над весь вік її скричати! —
чайка, серпик при надзем'ї.
Серед тюрем темряви гіркої,
з пасік неба—жар бджолиний.
Похорон чоло тобі знекровив,
як пройшли вітрил обжинки.
А весна будується без краю
в голубиний круг соборів.
І припливи васильків торкають
косу: гілку бронзи в гробі.
Дальній дзвін: відкіль берізок свіччя,
і над місяць—крейди подих:
так неспоглядимо дзвін розрісся,
і труна зірок проходить.
15.У.65
ЗНАХІДКА ГРОЗИ
Звіститься з небесністю тривога
близько до дверей гробничих,
де, на варті—бровами багрова—
грозовиця страту зичить.
Дожидаю; чи жону забути,
в морі німости минавши? —
де пригадкою про серце бурі
сторожі продзвонять з башти...
де відлунює стопа разюча
смерти—при одвірках криги.
Враз вербенкові уста озвуться:
мова моря! хвилі встигли.
Порясніли, сіллю всі запікшись:
"не забудь і горем згадуй! —
ми, і за листки берез гіркіші,
вічно прядемо пораду;
то—сліпці, хто чатниці боїться,
пострічавши маки в обліт.
Бо, в крові, зупинена при східцях,
вернеться душа натойбік...
запиши судьбу пером чаїним,
знахідку грози згостривши:
— тільки біля леза смерти вічність
видно в смолоскипній тиші".
Змовкли! а перебарвивши поряд
пам'ять грому, як фіялку,—
палений полин хмаркого моря
зметами курить без краю.
Вийди, хоч як зірочна приява,
на сліпучі стати скойки:
вічно рідна, подихами м'ятна,
з моря ждана в одинокість.
12.VI.65
НЕЗНАНА ТЕЧІЯ
Чи роса палкіша—з діяманту
впавши серед свіч на люстро:
ніж ріка? хоч промовля помалу,
як роменна нива, любо.
Звіяна в лебідчині гребінки,
течія, мов річ дотчеться:
"—Я слуга! на далечі розбіжні
тисячами—йду, дочерня...
Згляну на почини всі предсвітні:
там веселка—неня дневі".
Ввік, біліючи, престол аж сліпить
меви і орли огненні.
Дух царює; в стихарі сповірся,
небо і земля, з поклонів.
Він трисвітла зірка—зірка—зірка—
світ в окрилля ризи лонить.
Дух царює ввік: як кров горюча,
найпломінніша яскравість.
І весну сердечну з крил доручать
вікнам —вічники вівтарні.
І круги могутности всезверхні,
всі: вгорі! над подум людський.
Хто на білому престолі,—в церкві
позбира дітей, що любить.
Всі зітхання, всі—невисловимі—
про земелля в кривді людське.
Хто на білому престолі, змінить
океанами найдужче.
Не відстати від орлиних весен,
церкві скрізь: устами в псальмі:
так прославить Отчі мислі! й хресний
квіт тернини так прославить.
Вже, де сяйво храмових посудин,
свідчить серце добромовне:
Хто на білому престолі, судить—
все! й тисячокриле море.
З м'ятою, що материнська, віє
мирно крізь вечірні смутки —
річка: блискавчине слово вільне
пропливає в жар нескутий.
6.VI.16.VII.65
ПРИБЕРЕЖНИЙ КОМИШ
Всюди сіяне з пломінок поле:
океан! — могили стерпить.
А в печаль, як дерево безплотне,
привид міниться! посмертник.
Жарова спішить пташина зліва;
справа— свічністю найдужча:
чиста, мов леліяна лелія
при віконці неба в кругах.
І питає привид, мирний снами:
— звідки вклінністю потрійна,
на тростинник туга? їй минатись:
палева! як полку вістря.
Вже береза ближча, в звід, трикірій
воском білим розгалузить:
збірка грозовичок, блиск відкривши,
над комиш — береза в лузі.
16.VI.
ГОДИНА ГРОЗИ
Над обриви грозова розмова
догромаджена в обвалах.
Мов по смерті, за гробами, ловлять
змія—ангели, і палять.
Звільнено дощі: птахи тюрем'я,
помахами зливні в пір'ї—
кожен камінь розбудити з мертвих,
ніби серце, тінню вкритий.
Раптом віти всесвіту найдовші,
в сполох стелені, аж сліплять.
З плесками розбився звід недолі,—
сизий попіл на століття.
Трудиться при скелі сивоокий
океан: доткати скатерть.
І приплив, як скрипка скорбна, скотить
стогін! — бризком поторкатись.
Вбоге серце та невсильне стане
жебраком негоди в моря.
Тільки знов надія, що ласкавне
небо! й нива животворна.
18.VII.65
СУДНА ДОРОГА
І
Дві неділі, дві вінечні долі,
над гризню гармат рідніли.
Хоч від гілки віолет медовий
близько брався до одвірків.
Грішник, де з навал незваник танків
близять розблиски в розбої,—
став: стріляйте! а не згоден знати
тьми з неправди гробової.
І калікою з обжинків крови,
дотерпівши смерть, як прірву,
звівся—кривду ночі відвороти:
в знаках дикістю звірину.
Вибийся з тенет: мов олень рани,
огняної—в плечі хворі.
По крижинах моря, в вибух браних,
вийди крізь метіль безкормиць...
Тінню непривітною, а встати —
з праху, з пастки навернувшись:
тінню Савла—на поріг останній,
де досвітлюються душі.
Нивами обнов, де й горе кожне,
множиться на грізний сполох:
до джерел, як птах з пожеж, чи зможе
перейти душа поволі?
Дві неділі—дві любові: в крузі
сонцюй місяця взоріли,
обіходячи, аж море скрушить
гріх і посклада зернини.
24.VII.65
Дві неділі,—де не змовкне в ярмах
океан! (і гори чули);
що одна світанний вінчик брала,
друга з полудня палючий.
Подаровано не мідну скриню,
а сердечну правду в денність.
Знов галузками садів наринуть,
пінячись, вали квітневі.