Оскільки мадам Лаланд розмовляла по-англійському ще з меншою свободою, ніж писала, бесіда наша, з необхідності, відбувалася французькою. Словами цієї милозвучної мови, ніби створеної для освідчень, я дав волю поривному шалу моєї душі й з усією красномовністю, на яку був здатен, попросив її згодитися на негайний шлюб.
Така моя нетерплячість викликала у неї усмішку. Вона нагадала мені давню байку про правила пристойності — про це опудало, яке стільком перегороджує шлях до щастя, аж поки можливість щастя буває втрачена навіки. Вона сказала, що я вельми необачно розголосив серед своїх друзів, що бажаю зазнайомитися з нею, засвідчивши тим самим, що ми ще не знайомі, тож тепер нам не пощастить приховати, коли саме відбулось наше знайомство. І тоді вона, зашарівшись, назвала ту зовсім недавню дату. Незагайне вінчання було б непристойно поквапним... незручним... outre (1). Все це вона висловила з чарівною naivete (2), яка викликала у мене захват, хоча я з жалем усвідомлював, що вона має слушність. Вона зайшла навіть так далеко, що, сміючись, звинуватила мене в гарячковості — в нерозважності. Нагадала мені, що я ж навіть не знаю, хто вона, ані які в неї наміри на майбутнє, чи яка в неї родина, становище в суспільстві. Зітхнувши, попросила мене не поспішати й назвала мою любов просто захопленням... спалахом.... хвилинною примхою чи химерою... пустим, нетривким витвором швидше уяви, аніж серця. Поки вона отак промовляла, лагідні сутінки дедалі густіли довкола нас — і раптом ніжним потиском своєї чарівної ручки в одну солодку мить зруйнувала всю будову своїх доказів.
(1) Викличним (фр.).
(2) Наївністю (фр.).
Я відповідав, як умів,— як уміють самі лише щиро закохані. Я говорив розлого й переконливо про своє палке почуття, про свою відданість — про її незрівнянну вроду і знов про моє захоплене схиляння перед нею. Насамкінець я настійливо й енергійно вказав на небезпеки, що зусібіч чигають на любов — ту істинну любов, чий шлях ніколи не буває гладенький, і виснував звідси, що шлях цей слід по змозі скоротити.
Останній мій доказ начебто нарешті похитнув її сувору рішучість. Вона зм'якшилась; але, за її словами, лишалася ще одна перепона, на яку, вона була певна, я не звернув належної уваги. Це було делікатне питання, надто ж коли зачіпати його доводиться жінці; говорячи про це, вона мусить пересилювати себе, але заради мене ладна піти на будь-яку жертву. А мала вона на увазі вік. Чи ж знаю я — чи таки достеменно знаю, яка нас розділяє різниця в роках? Коли чоловік буває на кілька літ чи й на п'ятнаддять-двадцять літ старший за дружину, це світ вважає припустимим і навіть схвалює; але мадам Лаланд завжди гадала, що дружина ніколи не повинна бути старша літами за чоловіка. Отака протиприродна різниця у віці, гай-гай! надто часто занапащає подружнє щастя. Вона ж бо знає, що мені всього лише двадцять два роки, а от мені, либонь, і невтямки, що моя Ежені куди старша.
У всіх цих словах лунала така шляхетність душі, гідність і прямота, які зачарували мене, кинули в захват — і прикували мене до неї на віки вічні. Де вже було мені стримати своє захоплення, що аж хлюпало через край!
— Люба моя Ежені! — вигукнув я.— Ну про що це ви говорите? Нехай ви трохи старші літами за мене. То й що з того? Світські звичаї — це здебільшого дурні умовності. Для тих, що люблять одне одного так, як оце ми, чи не все одно — рік там чи година? Ви кажете, що мені двадцять два,— що ж, це правда, хоча вже можете вважати, що й двадцять три. Ну а вам, дорога моя Ежені, не може бути більше... не може бути більше, ніж... більше, ніж... ніж... ніж...
Тут я замовк, сподіваючись, що мадам Лаланд договорить за мене й сама назве свій вік. Але французки рідко відповідають прямо і на бентежливе запитання завжди мають напоготові яку-небудь відмовку. В цьому випадку Ежені, щось трохи пошукавши у себе на грудях, упустила в траву медальйон, якого я негайно підняв і подав їй.
— Візьміть його собі! — мовила вона із щонайчарівливішою своєю усмішкою.— Прийміть його від тієї, кому так лестить це її зображення. Вже споночіло, але ви спокійно розглянете його завтра вранці. А зараз проведіть мене додому. Мої друзі влаштовують сьогодні у мене невеликий музичний levee (1). Обіцяю вам, що ви почуєте ще й непогані співи. Ми, французи, зовсім не такі церемонні, як ви, американці, тож я легко проведу вас до себе, немовби давнього знайомця.
(1) Прийом (фр.).
Сказавши це, вона сперлась на мою руку, і я пішов з нею до її дому. То була досить гарна кам'яниця і, здається, зі смаком умебльована. А втім, про це я навряд чи міг судити, бо на ту хвилю стало зовсім поночі, а в найкращих американських домах рідко після денної спеки засвічують лампи в таку найприємнішу часину літнього дня. Аж десь через годину після мого приходу засвітили у великій вітальні одну-єдину карсельську лампу під абажуром, і я зміг побачити, що обставлено цю кімнату з незвичайним смаком і навіть пишнотою; але дві менші вітальні, де здебільшого й зібралися гості, лишалися протягом усього вечора у вельми приємній сутіні. Це розумний, чудовий звичай, що дає гостям змогу вибирати поміж світлом і присмерком, тож нашим заморським друзям варто було б незагайно його перейняти.
Вечір, що я там перебув, став, безперечно, найщасливішим у моєму житті. Мадам Лаланд не перебільшила музичного обдаровання своїх друзів, а ще ж я почув співи, кращих за які доти не чував на домашніх концертах, окрім хіба що у Відні. Виконавців-інструменталістів було там багато, та ще й Яких талановитих. Вокал представляли здебільшого дами — і всі співали принаймні добре. Коли ж товариство вимогливо закричало: "Мадам Лаланд!" — вона зразу ж, без манірних зволікань, підвелася з шезлонга, де сиділа поруч мене, і в супроводі одного чи двох чоловіків та подруги, з якою була тоді в опері, попрямувала до рояля в головну вітальню. Пішов би і я залюбки туди з нею, коли б не почував, що обставини моєї появи в домі вимагали, щоб я сидів собі в затінку й не виставлявся усім на очі. Тож я був позбавлений втіхи бачити її — але міг її чути.
На слухачів вона справила просто приголомшливе враження, але на мене її спів подіяв ще дужче. Мені не описати цього як належить. Почасти це було від любові, що переповнювала мене, але головним чином — від глибини почуття, з яким вона співала. Ніяка майстерність не змогла б надати арії чи речитативу пристраснішої виразності. її виконання романсу з "Отелло" — інтонація, з якою вона проспівала слова "Sul mio sasso" (1) з "Капулетті", досі звучать у моїй пам'яті. В низькому регістрі вона справді творила чудеса. Голос її обіймав три повні октави, сягаючи від контральтового D до горішнього D сопрано, й хоч він. був досить сильний, аби наповнити собою Сан-Карло, вона настільки володіла ним, що легко давала раду всім труднощам вокального твору: висхідним та нисхідним гамам, каденціям та фіорітурам. Особливо ефектно прозвучав у неї фінал "Сомнамбули":