І я такого боюсь,— каже Олексій.— Та ти розказуй далі, бо цікаво мені послухати.
Та воно не дуже цікаве... Прийшли ми під Замостя. Одну частину татар батько відправив зараз, та мимо того у нас було доволі війська і гармат, щоб здобути Замостя, хоч воно не такий курник, як Львів. Тато писав листи до Замостя, що він шукає за панами з-під Пилявців, а особливо за Вишневецьким, на якого всю вину скидає за це кровопролиття. Розуміється, що в Замості Вишневецького не було. Написав теж тато листа до капітана німецького війська Ваєра, що у панів служить, і перемов-ляв його до себе, а тоді і йому, й війську краще буде, бо у нас і їсти є що, й плата не буде залягати, бо є чим платити... Ти не знаєш, Олексію, скільки у батька грошей в Чигирині... саме золото та срібло заховане в барилах... Мене раз посилав батько провірити, чи хто до них не добрався...
— Ти справді тепер коли в Чигирині бував? Як же там? —" Хіба то така штука тепер до Чигирина добратись?
Дороги безпечні, загонів немає, бо нема за ким ганятись. Україна опустіла від жида і пана...
Олексій став нетерпеливитись. Він хотів дещо інше про Чигирин почути.
А як там люди живуть?
Тепер гарно. Старий Серпанка й далі головує. Своє ремесло передав на синів, а сам з лавниками та райцями порядкує. А який порядок у городі! Народ веселий... радіє з волі.
— А у Серпанків у хаті ти бував?
Тиміш поглянув косо на Олексія й моргнув на нього... "Еге ж, козаче, знаю, чого тобі треба, та підожди, ми трохи полякаємо". Подумав хвилину й каже:
— Дочка Серпанка, та чорнобрива Катруся, може, ти її коли й помітив, заміж вийшла...
ч Олексія аж підкинуло. Почув, що кров у ньому застигає.
— Що ти говориш? Невже ж? Та за кого?
— Серця не навчити, ні йому приказати, як у піснях співають... Вийшла за старого Онацького Максима... Він тепер отаманує над городською міліцією... важна тепер парсуна... подобався дівчині...
— Таж Онацький жонатий, як так можна?
Чому не можна? Стару післав на село, а з молодою оженився.
Тимоше! — скрикнув Олексій.— Не рани мого серця, ти хіба жартуєш з мене...
А чому ж би не пожартувати з залюбленого горобчика? Як я коли влюблюсь, то ти з мене поглузуєш...
— Так цьому неправда... Тиміш став сміятись.
— Якщо ти думаєш, що Онацький перекинувся в турка і взяв собі другу жінку, то те, що я говорив, могло б бути правдою.
Олексій поміркував тепер, що побратим пожартував собі з нього.
Як ти, Тимоше, мене налякав. В мені трохи серце не застигло...
Ти, Олексію, справді влюблений, мов горобчик, що в таку дурницю повірив, не подумавши. Не бійся, Катруся здорова й гарна, мов квітка. Вона мене про тебе розпитувала, поздоровити тебе приказала. Так розпитувала, що ледве дівчини спекався, бо в мене часу не було на довге балакання.
Олексій не хотів уже більше про Катрусю розпитувати. Спитав за стару няню Горпину.
Няня живе, здорова, у своєї кревної Березихи...
І не хоче вертатися до вашого дому? х
— Не хоче... і я не дивуюсь тому. І я так зробив 6Чі. Ніде правди діти: і я своєї мачухи не люблю. Вже раз стрінуло тата нещастя із-за неї, а боюсь, щоб ще раз не стрінуло. Сердешна Горпина не любить гетьманші з цілого серця, а мачуха її теж ненавидить.
Але Горпина чей же не бідує...
Цього не може бути. Тато дає гроші й нічого для неї не пожаліє. Та Горпина не хотіла брати. Тепер тато дає Березисі потай Горпини. І тепер велів тато піддати їй трохи червінців.
Спасибі тобі, побратиме, за ці новини, а тепер розказуй далі про Замостя.
Добре. Почуєш, та, далебі, нічого цікавого. Замостя — твердий горіх, та тато розвідав від перебігців, що город не був приготовлений на облогу. Не було харчів. Ми знали, що він мусить здатись, та ми й те знали, що тато й Замостя не хоче брати. Я міркую собі, що тато хотів показати ляхам свою силу, щоб через те вплинути на вибір короля по волі козацького війська. Ми лише трохи стріляли з гармат, трохи йшли до наступу, трохи переговорювались...
Як це: трохи йшли до наступу?
Тато вирядив до того чернь, котра рвалася вперед, як і все. Поробили ми гуляйгородини...
А це що таке?
Ти не знаєш? То такі башти на колесах із стінами з бревен або таки із плота. Там залазять люди з мушкетами, а інші їх попихають під вал і звідсіля стріляють на оборонців, що на валах.
І воно добре?
Авжеж. Доходять так закриті від мушкетних куль під мур, а опісля деруться на мур. Але в Замості були кращі жовніри, чим у Львові. Вони стріляли на гуляйгородини з гармат, багато їх привертали, а то й поторощили вщент. Потім і те все перепинилось, бо й тих, що вже на мури дерлись, відбили...
Цей німець Ваєр, видно,— лицарська душа, бо відмовився. Потім післав тато у город знову того самого польського ксьондза на переговори і нашого попа. Стали їздити сюди й туди. Аж потім прислали до нас двох шляхтичів, тато послав від себе полковника Мозиру, а поки що задержав у себе тих двох шляхтичів як заложників. Наш наступ, хоч і невдалий, багато панам страху нагнав. Та ще довідалися від пійманих язиків, що до нашого табору надтяг Кривоніс. Вони там знали, що Кривоніс здобув Високий замок і, певно, що нашу невдачу при наступі приписували тому, що Кривоноса не було. А до того ще в Замості вже на п'ятий день облоги не стало харчів. Кинулася пошесть між людьми. Бідні люди дуже вмирали, а трупів не можна було ховати, бо земля замерзла, становище з дня на день гіршало. Тому-то й умова не тривала довго. Торгувалися за окуп. Тато жадав двісті тисяч дукатів, а стало знову на двадцяти.
— Чого ж так мало? Замостя могло більше заплатити.
— Не знаю. Та нам було пильно покінчити діло. Під Львовом, то нам усім було не по душі, що пішли на згоду, а тут то всі бажали собі того, щоб чимшвидше кінчати.
"— Яка ж тому причина?
— Було їх кілька. Перш за все зима. Не у кожного був кожух. Людям хотілося вертатися додому. Побоювалися, що татари, вертаючи, стануть плюндрувати Україну... та й кожному пильно було віднести додому те, що надбав... А найважніше то те, що у нашому війську прокинулася пошесть.
— Яка ж саме?
— Бігунка. Добре, що ляхи про це не дізнались, а то були б твердіші при згоді. А воно справді ставало погано. Козаки хворіли щораз більше... І тому колишній запал іти на Варшаву погас.