Нова турбота... З залюбленими все так буває...
А Катруся, як вирвалась з обіймів "ясного сокола", побігла у свою кімнатку і припала лицем до подушки. В неї личко пашіло, начеб жаром посипав. Вона чула на ньому палкі поцілунки любого козака. А серденько так тьохкало, так тріпалося, наче пташка, що в клітку попала.
Що вона зробила? Може, то гріх, що вона дала себе обнімати та цілувати хлопцеві, котрий не був їй ні братом, ні кревним? Коли б таке знала у котрої із своїх подруг, то певно вважала би це гріхом, якого треба б сповідатись перед панотцем. Ну, так правда. Олексій її поцілував, та що було їй робити? Кричати, щоб люде почулиЧа рознесли про неї злу славу? Але вона його не поцілувала ні разу, хоч як її кортіло... Та він такий гарний, мов мальований... Яке у нього гарне лице, які очі, яке у нього чорне волосся.
...Та про це думати, то таки справді гріх... Чи треба кому про це сказати? Може, матусі? Ні! Матуся налякалась би та сказала татові, а тато погнівалися б та заборонили Олексієві приходити. Матуся не'раз говорила їй, що не можна дівчині сходиться з хлопцями, не вірити ні їхнім словам, ні залицянням, а то можна себе осоромити та душу погубити. Але комусь треба конче про це сказати, бо якби це осталось у неї тайною, то, здається, розсадило б її. Треба сказати Настусі. Вона, певне, не скаже нікому та ще й скаже, чи то гріх, чи ні? Вона вже сказала їй, як її серденько б'ється, а Настя говорила, що це любов... Треба їй ще сказати й те, що сьогодні сталося.
Катруся підвела голову від подушки, обтерла личко мокрим рушником і вийшла шукати Настусі. Знайшла зараз.
— Настусю, голубко, зайди до мене на часок, щось тобі скажу.
Як зайшла в кімнатку, Катруся обняла свою подругу за шию і стала її цілувати, а при тім нашіптувати в ухо. Настусине лице прояснювалося. Вона поцілувала в свою чергу Катрусю і стала плескати в долоні...
— От гарно далебі. Маєш, Катрусю.л<озака, мов золото, кращого не знайдеш ні в Чигирині, ні в самому Києві.
— Ба, Настусю, але це гріх...
— Ха, ха, ха! Смійся з того. Хіба в цьому гріх, що він тебе поцілував, а ти його ні разу...
— Що ти, Настусю, говориш!
— Те, що чуєш... Я сповідалася раз перед панотцем, що з моїм Панасом цілувалась...
— А панотець що на те?
Нічого. Зробив так кілька разів: угм, угм, раз кашлянув...
Та, може, не дочув...
Як не дочув? Я говорила виразнісінько. "Я,— кажу,— маю такий гріх на душі, що цілувалась з парубком Панасом..." — "А він тебе, любить?" — питає панотець. "Ми любимось,— кажу.— Ми собі присягли",—кажу... "Ну,— каже панотець,— коли любитесь, то цілуйтесь і далі".
Так і сказав: цілуйтесь далі?
Так самісінько... Я би тебе не дурила.
Від цієї сповіді перед подругою Катрусі полегшало на душі.
Як тобі здається, Настусенько, чи сказати про це матусі?
Не знаю, я не сказала, бо в мене матусі немає... Ти ще дещо підожди...
VI
РОЗЛУКА
Від того дня заходив Олексій до Серпанків хоч би на часок. Заходив у садок під калину, і там стрічались на любу розмову. Та це не тривало довго. Настала осінь, облетіло з деревини листя, калина світила голим галуззям. Тоді Олексій заходив в хату і мусив задоволитися тим, що дививсь на любу дівчину, а відходячи, перекинувсь кількома словечками.
Серпанки помітили це, і мати взяла Катрусю на сповідь.
Дівчина пригорнулась до материного серця і сказала все.
Чи він сказав, що тебе сватати буде?
Не то, що сказав, та ще й забожився. Говорив, що йому без мене життя немає... Він каже, що старостів посилав би, та боїться, щоб від батьків гарбуза не піймав, бо я багацька дитина, а він бідний сирота...
Цього нема чого боятись! Він не має нічого, але він гарний хлопець і вчений, а коли любитесь, то ми тому не противні.
Катруся була з цієї розмови дуже рада, а коли перепо-віла це Олексієві, то той аж горів, щоб чимшвидше старостів посилати, та лиш ждав Чорноти.
Як Чорнота з'явився в Чигирині, Олексій розказав усе і просив його за старосту. Чорнота обняв його й каже:
— Слава Богові, що тобі так поталанило. Матимеш жіночку, якої пошукати, а що обоє любитесь, то і Боже благословення буде при вас. Тільки сватів не можна посилати, поки Хмельницький "не з'явиться. Без нього не можна.
Так само говорила й Горпина.
Чого ти такий нетерплячка... Недавно, то й не думав, що так швидко діло виясниться, а тепер і сватів слати...
Ти обідив би Хмельницького, і з тої причини я не міг би йти сватати без нього. Та чого так спішитися? Ви ще обоє дуже зелені, а до весілля ще не зараз. Подумай, який тепер час, і не про весілля нам думати.
Та я про весілля ще не думаю, але я хотіз би впевнитися заручинами.
Синочку мій,— каже Горпина,— у нас на Україні нічого певного немає. От подумай, що Богдан звінчався з тою ляшкою, а прийшов такий Чаплінський, відбив її і сам повінчався... І ніде правди не може найти... Ой! Пани, пани, нелюди, кари на вас, кари небесної...
На тім і стало. Чорнота поїхав знову і довго не вертався. .
Минулось Різдво, м'ясниці, настав піст, а про Чорноту не було чути. Аж десь перед Великоднем з'явився, та такий якийсь виснажений, марний, начеб по важкій хворе .
Чи не хворіли ви, батьку? — питає Олексій.
Не хворів, лиш знемігся, бо багато праці було. А як там твої сердечні справи стоять?
Що ж зробити... Мушу ждати повороту Богдана.
Хіба це таке велике нещастя? Кращої дівчини не знайшов би. Признаюсь тобі, що як повів тебе перший раз до Серпанків, зараз собі про це подумав. Але тобі тепер ніяк женитися. Ти же молодий, лише що скінчив школу і нічого свого не маєш. Тобі треба ще поміж людей обтертися та розуму набрати, а то будеш вічно телям на жіночому хлібі. Для козака це непристойно. І сватати тепер не можна. Богдан заступає тобі батька, і ти би його дуже обидив. Я хоч би й хотів сватом тобі бути, тепер не можу. Подивись на мене. Я тепер мандрівний крамар, хоч не споганив своєї козацької душі крамарським ділом. Коли я маю виступати сватом, то хіба у моїй рідній козацькій одежі: в кунтушу, сап'янцях та при шаблі, як це козакові, лицареві пристоїть. А покажусь козаком, то мене зараз старостинські посіпаки піймають і запроторять туди, де Хмель сидів. І в цю пору, як наша свята робота починається, мені зніме кат легенькою рукою голову... Та ще третя перешкода, чого я тобі не сказав. По наказу Хмельницького я маю тебе зараз перевести на Січ, бо там тебе робота жде...