Дзвонять дзвони, гудуть органи, гомонить розпучливий спів: "Кіріє елєйсон!" А це все мішається з істеричним плачем жіноцтва та дітей, з глибокими зітханнями старців, котрі завидують тим, що вже повмирали і не будуть цього неминучого бачити. Жіноцтво, мов божевільне, з розплетеним волоссям, з розхристаними грудьми паде ниць на зимний кам'яний поміст і благає господа о порятунок.
З костьолів виходять процесії, дзвонять малі дзвіночки, ксьондзи несуть святі дари.
Безглузда божевільна паніка заволоділа всіма умами. Жінки з дітьми кидають процесії і біжать до Краківської
брами. Треба рятувати себе, поки час, поки ворог по обложив ще города. Ніхто не думає, куди й з чим втікати коли б тільки втекти з загроженого міста якнайдальше Мужчини поспішають щосили додому, ховають у безпечне місце своє добро.. Решту, що дорогоцінніше й легше, забирають з собою і біжать за жінками. Даремно старши ни й десятники накликають до зброї і кличуть на призна чені місця на валах, хоч ворога ще не видно. Ніхто не слухається, кожне дбає лише про себе, бо страх відняв усім розум, страх перед тим страшним Хмельницьким, якого вважають за висланника пекла, перед кровожадни-ми татарами. Коли перед ними не встояло коронне військо, яке всі бачили власними очима, то хто ж устоїть перед цим страшним ворогом? Здобудуть город, а тоді усіх жде така сама доля, як тих замучених на Україні Отож треба втікати, бо то одинокий рятунок.
Але лише багачі втікали, щоб урятувати ту фортуну якої з переполоху не вспіли навіть забрати. Втікали на те, щоб незадовго попасти в руки тих самих недобитків пилявецьких, що тепер сполучилися в розбишацькі банди і не давали людям просвітку.
А до Львова напливало щораз більше втікачів Та добре говорив той перший, що з них не буде хісна. То був уже зневірений в побіду, здеморалізований жовнір. Вони перепочили трохи у Львові і пішли далі.
В городі росло безголов'я...
Аж ось наспіли і гетьмани. Перший прибув Остроріг і зумів своєю вимовою підставити стільця своїм товари шам, скидаючи на них усю вину невдачі.
На раді шляхти у францисканському кляшторі він говорив, заливаючись слізьми:
— Мої товариші, поки ще прийшли татари до Хмель-ницького вже нараджувалися втікати і такі ж накази давали своїй службі. А поки прийшло до рішучого бою, то їх уже не було. З'ясуйте собі, панове, військовий табір, з котрого ніччю тайком" утекло начальство. Я до послідньої хвилі стояв на становиську, бо я худопахолок і не мав, що втрачати...— все, що мав, віддав отчизні в тій послідній службі, і нічого було мені про ридвани дбати.
Ті, що були з Остророгом, свідкували, що він говорив правду.
— Ганьба поганим страхополохам, зайцям! — кричала зібрана шляхта.— На кіл їх, на шаблях рознести'
— Коли я сюди прийшов.— говорив далі Остроріг,— то лише на те. щоб спинити втікачів, згуртувати їх І заступили*
ти ворогові дорогу до серця Польщі. Не рушуся звідсіля, лишуся доостанку. Хочу ділити з вами радість і смуток, хочу побідити або полягти лицарською смертю. Хіба що знову яка підла інтрига усуне мене й тут так, як усунула мене під Пилявцями з рейментарства, позбавила мене сили, і моїх рад та наказів ніхто не слухався.
— Ми всі 'з тобою, ваша милість, ніхто не посміє спротивлятися, ти лише наказуй нам.
Остроріг, завдяки своїй намові, став відразу паном становища і взяв провід над усім у свої руки.
/Приїхали до Львова і другі рейментарі — гетьмани теж: Заславський і Конецпольський. їм уже доповіли, як (м постелив Остроріг і як на них шляхта розлючена, тому-то не показувалися на божий світ і, відпочивши Трохи, поїхали далі.
А втікачів напливало до Львова з кожним днем...
Остроріг написав реляцію у Варшаву про пилявецький погром і подавав плани дальшої акції.
Вернув сюди й Синявський з Бережан. Там не почував він себе безпечно. Виїжджаючи додому зі Львова, передав справу укріплення бургграфові Братковському. В Бережанах довідався, що татари наближаються, а він мав причину виминати їх, бо не додержав слова Тугай-беєві і не прислав за себе окупу. А до того ще в Бережанах з наклепу поляків і жидови наказав повісити 15 міщан і двох попів за конспірацію і тим зразив собі дуже мешканців.
Приїхав князь Ярема. Він примістився на передмістю у якогось вірменина. Він говорив до шляхти:
— Я тепер худопахолок, нема за що мешкати в городі між панами, треба вдоволятися тим, що дах над головою.
Такою скромністю він заімпонував усім, та ще й те подобалось, що привів своє військо в порядку.
— От патріот! От лицар, у зразок його ставити! Коли б йому передали рейментарство, було б не прийшло до такого нещастя.
Як 28 вересня зійшлась у францисканів шляхецька рада, та Вишневенький туди не прийшов, не прийшов і Тишкевич. Але без нього рада не могла відбутися. Післали його просити. Там застали ще й другу депутацію від міщан з благанням, щоб узяв у свої руки оборону города. Та Вишневецький не дав собі і говорити про це.
— Не кажіть мені з піску батіжка плести... Що я тепер вдію? Війська коронного вже нема, треба його наново збирати, а на це треба грошей, щоб його заплатити.
А поки ми зберемо військо, Хмельницький буде під Краковом. Вам треба освоїтися з думкою, що все пропало і то через нетямучість людей, що для гонору беруться за діло, котрому не втруть носа. Нехай я пропаду зараз, але з тою славою, яку я собі придбав на службі вітчини. Не хочу її втратити невдалою війною. Тепер усе запізно... Тоді один із міщанських депутатів каже:
— Ми знаємо, що без грошей війська не буде, і ми готові грошей роздобути, та про військо хай уже подбають панове шляхта, бо то їх, а не наше міщанське діло.
Лице князя стало прояснюватись, та все ще стояв при своєму, що все запізно.
Тоді став його просити Тишкевич, аж просльозився, щоб не відмовлявся.
— Добре, панове,— каже Ярема,— я прийму командування над військом, але аж тоді, як зложите гроші, як буде військо і як присутній тут пан Остроріг зложить командування в мої руки.
Остроріг побачив, що йому усувається земля з-під ніг, що відразу злітає з того вершка, на який виліз завдяки своїй вимові.
Він обидився таким жаданням Вишневецького.