Олюнька

"Е, я тут до ранку не буду сидіти... Треба його викликати надвір... але як?" Дмитро витягнув собі доброго колика з плота і став ходити довкола хати. Відтак підійшов під вікно й гукнув:

— Горить, гей! Утікайте!

В хаті заворушилося. Вони не знали, з котрого боку горить, бо не бачили ніде світла. Кинулися бігти надвір. Лавро вийшов перший, бо Костиха метнулася збудити доньку. Як лише Лавро вийшов за поріг, Дмитро замкнув сінешні двері на защіпку.

— Що то за алярм? — питає Лавро.

— Почекай, татуню, я тобі такий "алярм" зроблю, що десятому будеш зака­зувати, як удовам голови завертати!

В тій хвилі держав уже Лавра за чуприну, перевернув під ноги хребтом дого­ри, придавив колінами за карк і став бити коликом, куди попало. Лавро, вид­но, не був силачем, а тепер то й кричати не міг, бо лицем запоров у болото. Костиха і дівчина кричала в хаті й термосили дверима.

— Не бійтеся, мамуню, не горить ніде! — Я тут... не бійтеся! — І бив далі, аж ласкіт ішов.

Костиха зміркувала, кого б'ють.

— Ой, Дмитре, ти, проклята дитино! За що ж ти його так караєш? Таж він тобі буде татом...

— Я для того його тепер б'ю, бо потому якось не випадає тата бити,— го­ворив Дмитро і молотив знову.— Маєш, злодію, ти, пройдисвіте, волоцюго! А як ж раз тебе тут прихоплю, то уб'ю на смерть!.. Тепер марш!

Дмитро зліз а Лавра, підніс його обіруч поперед себе і майже виніс до пе­релазу та бебехнув ним на вулицю, як приколотком соломи.

Лавро стогнав тяжко, піднявся насилу й пішов у чотири боки під плоти до­дому. Він не посмів і словом обізватися, бо Дмитро готовий був підбігти та по­бити ще дужче.

Дмитро, сапаючи тяжко, відчинив сінешні двері й випустив маму, що дерла­ся надвір.

— Де він, де Лавро?

— А то був Лавро? Я навіть не знав... я гадав, що то злодій господарить ко­ло нашої хати.

— Я ж до тебе гукала, що то Лавро!

— Ба, мама вже тоді гукали, як я його зачав бити, то трудно було перестава­ти... він міг би був мене вибити.

Костила зміркувала, що Дмитро собі з неї глузує. Вона ще більше розсер­дилася.

— Та яка мара тебе наднесла тепер?

— Та яка мара? Я сам прийшов.

— Та ж ти мав їхати до міста!

— Ну, я поїду завтра, а до ранку ще далеко... Не бійтеся, мамо, буде напер­сток... я не забув... Доброї вам ночі!

Дмитро пішов до вуйка й ліг спати в стодолі.

Прокинувся вдосвіта і став поратися коло коней, вибираючись у дорогу. Вийшов вуйко.

— А де ж Гринько? Ти ж не їдеш нині...

— Та чому маю не їхати? Я вже по роботі...

— Коли?

— Ще вчора. Я так його, вуйку, випарив, що а! Буде лизатися якийсь мі­сяць...

— Добре справився! Ну, їдь до міста, а я мамі сам іще скажу, щоби не ду­ріла.

Ще того дня побачив Шевко Костиху, як ішла селом.

— Сестро, ходіть-но сюди, щось вам маю сказати!

Костиха здогадалася, що Шевко хоче їй сказати, але годі було не піти.

— Ну, коли весілля, сестро? Може, й за старосту попросите?

— Та я, панє брацє, гадаю, що восени... та й певно, що буду просити, коли не погордите та не відкажете.

— Ти, бабо, направду дурієш! Чи ти собі зміркувала своїм дурним розумом, що з того вийде? Я тобі зараз скажу. Лавро не дасть собою так помітувати, як покійний Кость. Візьме тебе за косу — й будеш у гіркий черепок плакати. По-тому — то відомий п'яниця, буде з хати виносити все, що під руку попаде,

та таскати в корчму, а за кілька років обидвоє підете з торбами. Раджу завчасу купити собі ліру і вчитися дідівських пісень. Далі Дмитро піде до війська, бо вже ж на господарстві буде чоловік, то рекламувати не можна, а як верне, то твого Гавруся пражити буде на кожнім кроці, поки вас обидвох не викине на вулицю, бо це його хата... розумієш? Його, а не твоя, бо я для нього її поставив, та й щоб ти мала де старі кості погріти, але не для твоїх кавалерів, таких без'язиких волоцюг, як той Лавро.

— Я маю і свого поля досить, то вистачить для нас обох...

— Коли ти дурна коза! Дмитро як хоче — а я постараюся про те, щоб схо­тів,— то тебе за тиждень по весіллю з хати викине і сам буде господарити, бо інакше я його від війська не вбережу, а тоді поставте собі з Гаврусем шатро на пустці, там, де звичайно ставлять зайшлі цигани. Буде вам добре, як голу­б'ятам у гніздечку: ти будеш ворожити, а він нехай учиться завчасно коні крас­ти—а може, вже вміє?..

— От не сміялись би ви з мене бідної! Я вже й так маю з себе досить... Вчора той гунцвот, Дмитро, так його тяжко скарав...

— Дуже добре зробив! Хвалю його за те й кажу тобі, що ледве чи доживе твій Гаврусь із цілими ребрами до вінця.

Костиха відійшла, хоч не покидала тої гадки, що мусить віддатися за Лавра.

Іншої гадки був тепер Лавро. Він ледве заволікся додому і зараз послав по стару Білецьку, щоб йому що порадила. Стара оглянула тіло Лаврове, попри­кладала мазі цілющої та й каже:

— Не ходи, Грицю, на вечорниці, бо б'ють...

Таким способом вилікувався Лавро не лише від побоїв, але й любощів. Він не лише не пішов до Костихи, хоч вона переказувала до нього, але навіть не хотів на неї подивитися, коли прийшла провідати.

— Марш цум тайфель! Ферфлюхте багаж! Твій синок так мене тяжко сплейзерував... не хочу тебе знаць!

Тепер Костиха отямилася, а по кількох днях тихого плачу забула про своє весілля.

— Слухай, Дмитре,— каже одного дня Шевко, — тобі, небоже, пора додому, та пильнуй мами, щоби знов який кавалір не внадився. Треба й про твоє військо подумати, бо як наймита тебе не вирекламують. Зачинай господарити сам. Я про тебе не забуду, і будемо собі взаємно помагати. Далі-далі треба буде подумати й про жінку...

Така пропозиція була Дмитрові не до душі, бо вона віддаляла його від заду­шевного плану зостатись на вуйковім господарстві, а відтак узяти якусь таку невидану багачку, якої в Закутті нема.

— Та мені ще не час женитися,— каже смирненько Дмитро. — А в вуйка мені так добре, що, певно, й на своїм ліпше не буде... От вуйко вже далі зачнуть старі­тися, то все я таки доглянув би всього ліпше, ніж наймит, та й вірніше...

— Про твою вірність, Дмитре,— сказав на те Шевко, — я знаю, і я тобі того не забуду, лиш будь далі такий, як дотепер. Але ти не для мене живеш, а для се­бе. Годі тобі вислуговуватися для мене — треба й про себе подумати. А ми ж за море не розходимося. Якби мені чого до тебе було треба, то закличу та й при­йдеш. Тобі треба конче дома бути, бо добре, що ти одного кавалера відправив, але як трапиться другий такий, що буде міцніший від тебе, — що тоді зробиш? А може й таке трапитися, бо твоя мама ще собі нічого, а такий шмат дуже ласий.