Олюнька

— Піду...

— От і ладно! Видно, що розумна дівчина, коли таким гарним шляхтичем не помітує. Отже, пам'ятайте, панове, добре, що шляхетно уроджена Гелена Лу-кашева годиться вийти заміж за шляхетно уродженого Дмитра Полошинсь-кого. Дай боже щастя на довгий вік! Тепер поцілуйтеся!

Дмитро кинувся до Олюньки, обняв її міцно за шию і цілував, куди попало.

Шевко лиш підморгував на свого товариша-свата.

— Де ти, Дмитре, навчився так гладко дівчат цілувати?.. Видите, пане брацє, цілує, як з книжки. Вірте ж тепер тим вітрогонам у їх смирність! Вдає, що дівчини боїться як вогню, а дайте йому волю, то цілує, аж ляскіт іде...

Андрій шепнув щось Ганні. Вона пішла до комори, принесла хліб, масло, а сина послала за горілкою.

— Ба! Де ж хустка? — питає Шевко.

Ганна пішла до скрині й витягла нову хустину, певно, не для Олюньки прилагоджену. Показали Олюньці, як має хусткою перев'язати. Посадили молодят за стіл. Гості посідали.

— Дуже добре зробилося,— каже Шевко,— так я люблю. Пощо то довгого м'явкання, як коти на даху?.. Раз-два — та й по заручинах!

Першу чарку підніс Шевко

— Коли вже так ладно сталося, то нехай бог благословить з роси, з води ,аби ви були багаті щасливі й веселі, як свята землиця в петрівку! Любіться щиро, то й біда вам нічого не зробить. За ваше здоров'я, віват!

Дмитро випив до Олюньки Вона взяла чарку, поцілувала вуйка, вуйну і сва­тів у руку, випила трошки та поставила чарку на стіл.

— Ну, коли ж зробимо весілля? — питає Шевко.

— Та хіба аж восени.

— Певно, що восени, бо й робота тепер і нема нічого прилагодженого. При­даним займеться вже моя, бо є на те в мене сотка, що лишив покійний Лукаш, царство йому небесне! Але треба і волю його сповнити. Весілля буде тихе, без музик. Візьмуть шлюб, поснідають у мене — та й до роботи. Що то варті ті всі гуки-пуки та й п'яничення цілих три дні або й більше?..

Гості закусили і стали прощатися. Дмитро поцілував Олюньку на прощання. Вона вже не соромилася й поцілувала його теж. Шевко тільки моргав своїми довгими вусами й посміхався. На відході каже до Ганни:

— Мене не згадуйте лихим словом, пані Єнджейова! Все вам пояснить ваш чоловік — мені не випадає. Тоді пізнаєте, що так буде найліпше, як лише може бути.

Але Ганна була лиха, як чорт, хоч нічого не говорила, бо Андрій потягнув собі трохи з тої оказії. Вона боялася, щоби не повторилося колишнє... бодай не згадувати!

XIV

Костиха сприйняла звістку про заручини байдуже. Олюнька не припала їй до вподоби. Вона гадала, що Дмитро повинен би оженитися з попівною. Та то ж було робити, коли таку пару вибрав йому Шевко, а Шевка трудно було драж­нити. До того ж Дмитро ніколи не йшов проти волі вуйка, йому було цілком байдуже, з ким вуйко скаже женитися, а коли б вуйко колись зробив інакше, ніж думає собі про це Дмитро, тоді й попівна йому ні до чого.

Стали лагодитися до весілля. Шевкова поїхала сама до міста, накупила сук­на, різних півсуконків, полотна, перкалю, пір'я на подушки, купила нову скри­ню, гарно в квіти розмальовану. Сорочки і спідниці дала пошити шляхтянкам-швачкам, хоч сама все виміряла й покроїла. Шевко купив білі смуші, дрібнень­кі, густі, на кожух і два великі лиси на комір. Вижидали Йоська, щоб те все по­шив як слід.

Йосько був мандрівний кравець із третього села, що половину року ходив по­між людьми зі своїм молодшим братом Янкелем і заробляв голкою. Він ходив до дворів, до священиків і до заможнішої шляхти. Його всюди так хапали, що тре­ба було його бодай на місяць наперед замовляти. А хапали його через те, що ро­бив добре, умів добре кроїти, міцно шити і не крав, як то вміли робити інші мандрівні кравці. Був це дотепний та й веселий кравець і міг битися в зак­лад, що цілий місяць потрапить говорити одну казку за другою, цікаву і смішну або таку страшну, що слухачам волосся дибом стане. Те розказування казок нічого Йоськові не заважало в роботі. Він мав таку славу між шляхтою, що хто мав капоту з-під його голки, міг сміло уважатися за першого елеганта

в селі. Йосько, прийшовши до когось на роботу, сидів так довго, поки всього не закінчував. А щоб не втік, то в гарячий час, наприклад перед великоднем або різдвом, ховали його чоботи під ключ. За той час харчувався Йосько в корчмі, а поза тим живився печеними яйцями. Йосько набрав у тім неабиякої вправи; він завивав сире яйце в мокре клоччя й загрібав у гаряче вугілля. Одну лиш мав Йосько слабу сторону — всього дуже боявся. Боявся розбійників, а ще більше собак...

Того Йоська запросив Шевко до себе. Він мав пошити для Олюньки два шля­хетські кафтаники, один зимовий на ваті, другий літній, сукману і хутро жіноче, сукном крите, з лисячим широким коміром. Крім того, мав пошити для Дмитра нову суконну капоту й камізельку.

Шевко наглядав за Йоськом, як той брав мірку і як кроїв сукно. Він на тім добре розумівся, а кравцеві таки недовіряв. Він мовив:

— Де ви бачили кравця, щоби не вкрав бодай кавалочка? Він не витримав би, хоч би на сукно дідько хвіст положив...

Прикликали Олюньку під мірку. Шевко робив свої зауваження:

— Тільки не роби дуже тісне, бо то не на місяць, ані не на рік, а вона ви­росте й погрубіє...

Олюнька тепер дуже змінилася й погарніла. Їй у голові не могло те помісти­тися, що вона незадовго вирветься з-під опіки своєї вуйни і стане сама госпо­динею. А все-таки боялася тої незнаної будучності, як і кожна дівчина перед весіллям, котра серйозніше дивиться на світ і життя.

Коли Шевко запитав про її волю при сватах, вона не знала, що казати, але зраділа тим, що коли Шевко сватом, то мусить бути добре, бо він не може їй зла бажати, а покійний Луць казав його слухати.

Зараз-таки того дня, як відбулися заручини, Олюнька, скоро тільки гості ві­дійшли, побігла на цвинтар і довго молилася на гробі свого дорогого дідуся. Від­так посиділа ще на могилі, поки не зайшло сонце, та аж тоді повернулась до хати, як худобу з пасовища гнали додому. Йдучи, вона так задумалася, що не знала, куди йде, не бачила тих людей, що зустрічались їй на дорозі, і ні до кого слова не промовила.

Вночі не могла спати. В голові снувалася всячина, як по млиновім колесі во­да. Олюнька не могла взагалі зміркувати, чи то правда, чи тільки сон. Аж по других півнях заснула, але не мала спокійного сну. Перед її очима стояли свати, а на постелі лежав умираючий дідусь. Він хотів щось сказати на слова Шевка, махав руками, піднімав голову, але не промовив ні слова. Йому заперло дух і в горлі харчало. Відтак здавалось їй, що то не Шевко сватом, але дідусь сидить на лаві. Олюнька припала до нього, обняла за шию і стала цілувати в лице і в руки та питати, чи вона добре зробила, що згодилась вийти за Дмитра. Але дідусь не відповів нічого й сидів сумний, та лише по голівці гладив її ру­кою. Вона пробудилася, але сну не могла розгадати ні на зле, ні на добре.