Але Олюнька мучилася, а вмирати не хотіла.
XVI
Тої зими Шевко простудився і тяжко занедужав. Привезли лікаря з міста. Він пустив хворому кров, поставив п'явки, але запалення легенів було таке сильне, що зовсім не подавав надії на видужання.
— Той чоловік сильний, має багато крові, а такі люди ледве виходять із цеї слабості...
Шевко вижидав смерті з резигнацією і приготувався до всього. До хворого прибіг Дмитро, та аж потерпав зі страху, щоб вуйко не вмер без заповіту, бо тоді цілу спадщину забрав би брат як найближчий свояк, а йому б не дісталося нічого.
Хату Шевка огорнув смуток. Його любили всі, навіть наймити. Всі посходилися до хати й обступили хворого. Послали до міста хлопця на коні по ліки, що приписав лікар. Шевкова не хотіла завдавати хворому більше жалю і намагалась не показувати по собі, що плаче. Дмитро стояв, опершись об ліжко, і собі хлипав. Та лише він сам знав, за чим він плаче, чого йому жаль і чого боїться.
Шевко казав прикликати кількох поважніших сусідів і став говорити заповіт. Він сказав притомно й виразно, що лишає жінці все, а по її смерті має все дістатися Дмитрові. Для челяді поробив лише малі заповіти.
Дмитро слухав те та аж таяв з радості. Не міг лише діждатися, коли писар закінчить своє писання, щоб часом дечого не пропустив. Але писання йшло повільніше, ніж собі того неписьменний і нетерпеливий Дмитро бажав. Він у думці частував писаря всіма лихами за те, що йому робота йде неспірно. "Ану ж вуйко сконає, поки підпише, а тоді все пропало! А бодай тобі, нездаро, руки покрутило!" Та в тій хвилі пригадав собі, що було би гірше, якби так сталося, і зараз свій прокльон відкликав. Він мінився на лиці з великої нетерплячки — то блід, то червонів — і не міг устояти на своїм місці, переступаючи з ноги на ногу. Але ніхто не помітив, бо всі були звернені до хворого.
Хворий закашлявся. Кашель був тяжкий і болючий, аж хворий посинів на лиці. "Ого, вже вмирає, вже пропало! Ой, боже мій, не бери його ще, нехай підпише!.. А бодай би ти, писарю проклятий, сім літ конав! Нащо до того братися, коли не вмієш?.. Свині тобі пасти, а не письмо робити!.. Ого, вуйко вже не дихає... ой! ой!.. Та ні, легше йому, слава ж тобі, господи! Аби ще хоч півгодинки витримав... може, за той час оте ледащо набацькає, що почав... Ну, він, проклятий, тепер ще ніс витирає! Може, ще схоче табаки понюхати?.. Ая, бігме, нюхає табаку і знов ніс витирає, а бодай він тобі відпав! Який чорт ту табаку видумав на мою гризоту!.. Ну тепер чейже вже кінець! Ну, закінчив уже... О, він ще придивляється... Та якого біса придивлятися? Не бійся, дідько язиком не злизав те, що ти цілу годину паскудив... А тепер піском засипає, скарана моя година! Нащо засипати? Чого то люди не видумають писати чимсь таким, щоб відразу було сухе?.. О, вуйко знов кашляє... ще його кольки зіпруть і згине, певно, згине, а я буду дивитися, як у мене інші заберуть усе з-перед носа... Ну, вже раз, уже сунься, ведмедю, до підпису... та рухайся, ти!.."
Писар підставив під письмо якусь дощечку, наблизився до хворого і прочитав уголос, що було написане.
— Ви чули, пане Якуб'є, що я читав?
— Чув,— відповів Шевко слабим голосом. — А чи така ваша остання воля?
— Така.
— Ну, підпишіть!
Писар устромив перо в слабу руку Шевка, і той креслив на папері великий хрестик.
Дмитро зітхнув глибоко. "Слава ж тобі, господи! А мені здавалося, що з того нічого вже не буде..." Тепер Дмитро приступив до вуйка і почав цілувати його в руки. Він плакав... розуміється, сльозами радості. Відтак закрив собі долонями очі й метнувся з хати. Радість трохи не розсадила його.
— Бідний хлопчисько! Як він мене дуже любить! — каже Шевко до шляхти, що стояла коло нього.
Дмитро не йшов додому, а летів, немов на крилах — так бодай йому здавалося; увійшов до хати в шапці, випрямився, а з лиця сіяла така радість, ніби світ здобув.
— А як вуйко мається? — питає Костиха.
— Записав мені все!.. Щойно списали тестамент...
Костиха моргнула на Дмитра, щоб зважав на те, що Олюнька слухала. Але Дмитро хотів далі говорити. Костиха гримнула на Олюньку:
— Та рушай трохи за двері, провітришся... Не все мусиш слухати, що тут говориться...
Олюнька не сказала ні слова й вийшла з хати. Їй самій не мило було сидіти між тими людьми та слухати такої нелюдської мови. Вона жаліла за Шевком, хоч це був для неї чужий чоловік, вони ж нібито свояки, а тішаться його смертю.
— Ну, як же? Говори! — напирала на сина радісна Костиха.
— Та як? Цілком просто: записав за життя жінці, а по її смерті — все моє!
Костиха похитала головою:
— Нема, сину, чим так дуже тішитися... Це орел під хмарами. Шевкова ще здорова баба і бог знає, як довго буде ще жити...
— Але може й за тиждень клапнути... все є надія!
— Дуже далека...
Тепер Дмитро зміркував, що справді нема так дуже чого радуватися, бо Шевкова може жити довго. Він трохи охолов з першої радості. Костиха зміркувала, що Дмитро повісив ніс, та й хотіла його потішити.
— Та воно правда, що надія є, і воно все не втекло би... вуйна не вічна... Але тепер інша біда: де те опудало своє подінеш? Вона вічно буде тягнутися за тобою, як гріх смертельний... Оту щоб де біда взяла, то було б добре! Тоді ти був би вільний, і за тебе пішла б найперша багачка, бо все ж, хоч воно зразу не так багато, є надія, що, як Шевкова клапне, ти будеш багачем на три села...
— Що мені з нею робити? — сказав Дмитро і почухався за вухом.
Тимчасом Олюнька не втерпіла, щоб не піти до Шевка, відвідати його. Побігла найближчою дорогою городами і стала під хатою. Хотіла відпочити з утоми і стала обмітати сніг із чобіт. Відтак увійшла несміливо до хати і привіталася з Шевковою, цілуючи її в руку.
Глянула на Шевка, та аж налякалася — такий був змінений! Вона знала його як чоловіка здорового й сильного, а тепер лежав немічний, аж очі в голову сховалися. Олюньці стали сльози в очах. Вона любила Шевка, бо він нагадував їй дідуся та й за нею побивався. А що її так нещасливо висватав, то він цьому зовсім не винен... ніхто не міг сподіватися, що таке буде.
Шевко, побачивши Олюньку, усміхнувся, прикликав її рукою до себе. Олюнька, хлипаючи, наблизилася до хворого і стала цілувати його в руки.