Нагорі я попав у справжній рай. Килим, немов великий відтинок незайманого пляжу, і такий самий м'який. На березі сиділа секретарка. А за нею була Америка. Я маю на увазі мапу Сполучених Штатів з маленькими прапорцями на ній, щоб показати, де Біннендейл має свої філії.
— Можу я допомогти вам, сер? — запитала секретарка.
— У ... так. Моє прізвище Баррет...
— Вам потрібна Марсі?
— У... правильно.
— Ідіть цим коридором,— показала вона,— прямо до кінця. Я зателефоную й повідомлю, що ви йдете.
Я швидко пішов коридором, а потім наказав собі йти повільніше. Йти, а не бігти. Йти якомога повільніше. (Коли б ще я міг уповільнити биття свого серця.)
Коридор був кривий, мов кокон. Тунель. Де він, у біса, закінчується? Спочатку я поминув кабінет Вільяма Ашворта, комерційного директора. Потім — Арнольда Г. Сандела, скарбника. Потім — Стефена Ніколса-молодшого, першого віце-президента. Нарешті, коридор закінчився. На широкому просторі переді мною сиділи дві секретарки.
Коли я до них наблизився, двері за ними відчинилися.
У дверях стояла Марсі. Я зупинився.
Ми дивилися одне на одного, і я не знав, що говорити.
— Заходь,— запросила Марсі. (Вона вочевидь виграла приз за врівноваженість.)
Я зайшов за нею до великого, розкішного кабінету. Крім неї, в кабінеті нікого більше не було.
Лише тепер я зрозумів, чому вона була тут одна. Нарешті Марсі сказала:
— Це були невеселі три тижні.
— Доброму настрою не сприяли,— погодився я. — Крім того, я став банкрутом, роблячи тут закупки, намагаючись відшукати тебе.
Марсі злегка всміхнулася.
— Знаєш, я, мабуть, був трохи грубий,— зробив я спробу виправдатися.
— Я дала для цього привід,— зауважила вона,— бо була трохи занадто таємнича.
Але тепер таємничість була зрозумілою.
— Ти ж і справді не працюєш на Біннендейлову крамницю,— сказав я. — Крамниця працює на тебе.
Марсі кивнула. Майже збентежено.
— Мені треба було сказати тобі раніше,— сказала вона.
— Нічого. Тепер я розумію. Вона, здавалося, заспокоїлась.
— Знаєш, Марсі, ти не уявляєш, як добре я тебе розумію. Коли ти багатий, внутрішній диявол завжди запитує: "Я подобаюся чи моє багатство?" — тобі це знайоме?
Я поглянув на неї.
— Щось подібне до цього,— відповіла вона.
Мені хотілося сказати більше, наприклад: "Знаєш, ти дуже красива. Ти розумна. У тебе тисяча якостей, які оцінить кожний хлопець". Але я не міг. Поки що.
Треба було щось робити. І я зважився.
— Давай підемо звідси,— запропонував я.
Вона кивнула головою, дістала з верхньої шухляди столу ключі й, кинувши їх мені, сказала:
— Машина внизу.
— Ти маєш на увазі, що машиною кермуватиму я? — запитав я, приємно вражений.
Вона всміхнулася і ствердно хитнула головою:
— Але, будь ласка, будь обережний, Олівере. Мій інструмент — не менш делікатний, ніж твій.
19
Зараз я згадую, що кілька років тому читав про раптову смерть засновника фірми Волтера Біннендейла та про те, що він заповів своє велике королівство (з філіями в одинадцяти містах) дочці, яка на той час була ще зовсім молодою дівчиною.
У неї був старший брат. Але, як згадують уболівальники перегонів, у 1965 році він з'їхав із трека й розбився в Цандвурті лише через секунду після того, як, випередивши Бойс'єра, став лідером. З того часу Марсі — єдина спадкоємиця. Добре обізнана преса схилялася до думки, що дівчина продасть крамниці й житиме, як личить золотій спадкоємиці. Натомість дівчина вирішила продовжити справу батька і в свої двадцять чотири роки стала промисловим магнатом.
Знавці всміхалися. її "керування", напевно, приведе до швидкого занепаду. Але цього не сталося. Через два роки фірма Біннендейла вирішила розширитися на Захід. І знову фахівці розцінили це як примху молодості. Фірма ж відкрила в Лос-Анджелесі сімнадцяту філію. Капітал фірми на той час подвоївся. Можливо, це було просто дурне везіння, але ті, хто колись усміхався саркастично, зараз усміхаються улесливо.
Час від часу мені траплялися маленькі ознаки фінансового поступу Біннендейлової фірми. Взагалі, коли ім'я фірми з'являлося у пресі, її президента згадувано мимохідь. Ніколи не друкувалася фотографія Марсі, ніколи не розповідалося про її діяльність. Колонки "Піші" не повідомляли про її заміжжя. Ніде не сповіщалося про її розлучення. Така анонімність майже неможлива для того, хто належить до найзаможніших людей країни. Не кажучи вже про красиву блондинку. Тому не було сюрпризом дізнатися, що Марсі платила агентству, щоб тримати пресу на відстані.
Ця та інші пікантні новини були передані мені, поки я гнав її білий "мерседес" на північ до Мерріт Паркуей. Скориставшись її телефоном, я анулював зустріч із доктором Лондоном. Потім вона зателефонувала до свого офісу, щоб сказати: "Скасуйте всі мої зустрічі, призначені на другу половину дня" (так багато слів). Нарешті я, висмикнувши штекер, відімкнув телефон.
На моє поводження з її особистою власністю Марсі лише лагідно всміхнулася.
— З якоїсь незбагненної причини, Олівере, ти мені подобаєшся,— сказала вона. — Але ти такий імпульсивний — просто неможливо.
— Ти сама не надто можлива,— відказав я на це. — Подумай про всі наші прикрощі, яких могло б не бути, коли б ти з самого початку прямо сказала: "Моє прізвище Біннендейл". Я б відказав: "Ну й що з того? Воно не таке чарівне, як ти сама".
Світло в її очах сказало, що вона мені вірить.
— Послухай, Олівере, я знаю, що я трохи шизофренічка. Але запам'ятай, мені було боляче.
— Що робив твій чоловік?
— Мені? Іншим дівчатам? Будь ласка, конкретизуй.
— Що він, наприклад, робить зараз?
— Нічого.
— Нічого?
— Ну, скажемо так, він дуже ... "опустився".
Марсі промовила це дивним тоном. Вона, можливо, мала на увазі зовсім не те, що я подумав.
— Марсі, чи не натякаєш ти на те, що змушена йому ... платити?
— Ні,— відповіла вона. — Не натякаю. Стверджую. Він зараз заможний розлучений.
Я був вражений. Як могла Марсі бути так одурена?
Я ні про що не запитував. Вона сама бажала, щоб я почув.
— Знаєш,— сказала вона,— я вчилася у старших класах коледжу і ще розмірковувала, яка, в біса, буде моя роль у житті. Потім — бац! — з'явився цей надзвичайно привабливий, дуже вродливий хлопець...