— Який там номер? — запитав він, готовий дізнатися про те, як Марсі ставиться до горіхів.
— Вона заклопотана, Філе. Але, знаєш, я згадав. Волоські горіхи Марсі справді любить.
— Чудово.
І він поклав трубку. Того разу.
Але в наступні дні по телефону обговорювано гриби, гарніри, журавлину (готувати желе чи залишити ягоди цілими) та всі овочі.
— Вони будуть просто з ферми,— запевняв мене Філ по телефону з Род-Айленда. — Те, що ви їсте у Нью-Йорку,— просто заморожене сміття.
Природно, я ухвалював усі великі постанови за Марсі. То був її тиждень для поїздки до Цинцинатті, Клівленда та Чикаго. Хоча ми й говорили з нею по телефону не менше як годину щовечора, святкове меню в наших розмовах згадувалося не часто.
— Як підготовка до процесу шкільної ради, друже?
— Я готовий. Розслідування Баррі — жахливе. Все, що я маю робити, — дискутувати. Тим часом я ознайомився з усіма закритими матеріалами. Вони не дозволяють дітям молодших класів читати Воннегута. Чи навіть "Над прірвою у житі".
— О, це сумна книжка,— сказала Марсі. — Любий самотній сіромаха Ґол-ден Колфілд.
— А мене тобі не жаль? Я теж самотній.
— О Олівере, я не просто жалію, я подумки тебе пещу.
Якщо з якоїсь причини мій телефон підслуховували, слухач дізнавався про таємниці щовечора, коли телефонувала Марсі.
***
Вранці святкового дня мене розбудив стук у двері. То був Філіп Кавіллері, який в останній момент вирішив, що приїздити треба таки раннім поїздом, аби було коли все належно підготувати. ("Я знаю твою нікчемну плиту, вона нагадує мені зіпсований прилад для підсмажування грінок".)
— Ну, де вона? — запитав Філіп, звільнившись від продуктового вантажу і роззираючись довкола.
— Вона тут не живе, Філе. І крім того, зараз вона в Чикаго.
— Чого?
— У справах.
— О, вона ділова людина?
— Авжеж.
Він був вражений. А потім швидко запитав:
— Вона цінує тебе, Олівере? Господи, він ніколи не зупиниться.
— Облиш, Філе, берімося до роботи.
Я прибирав квартиру. Він готував страви. Я накрив стіл. Він розклав по тарілках усе, що можна було подати холодним. Опівдні все було готове. За винятком індички. Все було розраховане так, щоб вона була готова о пів на п'яту. Літак Марсі має прибути в аеропорт о пів на четверту. Оскільки у святковий день жвавого вуличного руху не буде, ми спокійнісінько сядемо обідати о п'ятій. Чекаючи, Філ і я дивилися по телевізору футбол. Він відмовився навіть від короткої прогулянки, хоча погода була прохолодна й сонячна. Відданий професіонал, він вважав за краще бути недалеко й напоготові.
***
Невдовзі після другої пролунав телефонний дзвінок.
— Олівере?
— Ти де, Марсі?
— В аеропорту. В Чикаго. Я не можу прилетіти.
— Щось негаразд?
— Не тут. Криза у крамниці в Денвері. Я вилітаю туди за дванадцять хвилин. Увечері все поясню.
— Щось серйозне?
— Гадаю, так. Це, мабуть, забере кілька днів, але, якщо нам пощастить, ми зможемо врятувати товари.
— Чим я можу допомогти?
— Ну... будь ласка, поясни Філіпові. Скажи йому, що я щиро жалкую.
— Гаразд, але буде нелегко.
Маленька пауза, що могла б бути набагато довшою, якби вона не квапилася на свій літак.
— Олівере, ти ніби незадоволений.
Я зважував свої слова, не бажаючи загострювати її проблеми.
— Лише розчарований, Марсі. Я хочу сказати, що ми не ображаємося.
— Будь ласка, почекай, поки я не буду в Денвері. Це довго розтлумачувати.
— Гаразд,— сказав я.
— Скажи, будь ласка, щось приємне, Олівере.
— Сподіваюся, тобі подадуть індичку в польоті.
***
Святкування з Філом було для мене своєрідною втіхою. Як і в минулому, ми знову були лише вдвох. Наїдки були чудові. Але мені важко було проковтнути свої думки.
Філіп намагався мене підбадьорити.
— Послухай-но,— говорив він,— у діловому світі такі речі трапляються. Ділові люди подорожують. У підприємницькій діяльності це звичайна річ.
— Я знаю.
— Крім того, є люди, які не можуть виконувати свою роботу вдома. Так само як солдати...
Геніальна аналогія!
— І якщо справи змусили Марсі там залишитися, це має означати, що вона важлива особа, га?
Я не відповів.
— Вона обіймає якусь керівну посаду?
— Щось на зразок.
— Ну, це їй на користь. Вона сучасна дівчина. Господи, тобі треба пишатися. Вона сумлінно виконує свої обов'язки. Вона прагне мати підвищення?
— Якоюсь мірою.
— Це добре. Шанолюбна. Цим треба пишатися, Олівере. Я кивнув головою. Просто, щоб показати, що я не сплю.
— За моїх дитячих літ,— вів далі Філ,— батьки пишалися, коли могли сказати: "Наша дитина шанолюбна". Вони, звичайно, говорили так про хлопців. Але ці сучасні дівчата, вони рівноправні, еге ж?
— Надто,— кинув я.
Моя маломовність, нарешті, впевнила його, що йому несила пом'якшити мого розчарування.
— Знаєш,— перевів він розмову на інший регістр,— коли ти з нею одружишся, все буде інакше.
— Чому б то? — запитав я якомога недбаліше.
— Бо жінка є жінка. Дружини мають бути зі своїми родинами. Це природно.
Я не мав охоти встрявати з ним у дискусію про філософію життя.
— Послухай,— знову озвався він,— це твоя власна провина. Якби вона була твоєю дружиною...
— Філе!
— Правда очі коле,— огризнувся він, захищаючи ту, з якою зроду не зустрічався. — Прибічники лібералізації жінки можуть мені заперечити, але я знаю, що каже Біблія. Чоловік і жінка мусять бути вірними одне одному. Розумієш?
— Розумію,— сказав я, маючи надію, що він замовкне. Він замовк. На кілька секунд.
— Послухай, що, бий його лиха година, означає "бути вірними"? — запитав він.
— Бути дуже близькими,— відповів я.
— Вона читала Біблію, Олівере?
— Гадаю, читала.
— Зателефонуй їй. Це означає, що треба не затримуватися у своєму готелі.
— Я зателефоную.
— Як ви почуваєтесь?
— Лікарю Лондон, зараз я справді потребую вашої допомоги. Що коїться з моїми почуттями?
— Гнів. Лють. Досада. Навіть більше.
— Занепокоєння. Я не знаю, чого чекати. Ми досягли межі в ... Я не знаю. Я, звісно, знав, але сказати йому цього не міг.
— Я маю на увазі... наші взаємини. Чи спробу їх побудувати. Як можна говорити про взаємини, якщо нам ніколи бути разом? Бути поруч одне з одним, а не лише говорити по телефону. Я не занадто побожний, але коли подумаю, що ми можемо бути не вкупі на Святвечір, я...