Я був чоловіком своєї дружини, і хоча Дженні була агностик (я не бажаю завдавати болю ЙОМУ і говорити "атеїст"), вона приходила додому зі своїх двох робіт, і ми святкували удвох, співаючи вільні варіації на мотиви різдвяних пісень.
Все це промовляє на користь Різдва. Бо бути разом — це бути разом, і на Різдво ми справді завжди були разом.
Зараз — пів на десяту. До Різдва ще залишається десяток днів на різдвяні закупки, а я вже сьогодні осторонь від усього цього. Бо, як я вже сказав, у мене — проблема.
Провести Різдво у Кранстоні, як минулого разу, годі. Мій друг каже, що він їде в круїз із тими, кому за сорок. (Хто може знати, до чого це призведе?) Філ вважає, що полегшує моє становище. Але він відпливає і залишає мене на лаві підсудних у становищі досить скрутному.
Бути моїм домом зохочується Іпсуїч, Массачусетс, де живуть мої батьки. Марсі Біннендейл, з якою я живу, коли вона опиняється у межах моєї досяжності, переконувала, що панчохи з подарунками повинні висіти на Вісімдесят шостій вулиці.
Мені ж хотілося зустріти свято там, де я не відчував би себе одиноким. Суть була в тому, що обидві можливості мого вибору розв'язують проблему лише наполовину.
Але стривай! Є юридичний прецедент. Суддею, здається, був Соломон (прізвище — "Цар"). Його ухвала буде моєю ухвалою. Різдво провести з Марсі. Але в Іпсуїчі, Массачусетс. О-ла-ла!
***
— Алло, мамо.
— Як ся маєш, Олівере?
— Все гаразд. Як батько?
— Добре.
— Я... ну... щодо... е... Різдва.
— О, сподіваюся, цього разу...
— Так,— зараз же запевнив я її,— ми приїдемо. Я хочу сказати, е... мамо... чи можу я привезти гостя? Ну... якщо є місце?
Ідіотське запитання.
— Так, певно що, любий.
— Це друг.
Чудово, Олівере. Вона, можливо, подумала, що це ворог.
— О,— сказала мама, не в змозі приховати почуття (не кажучи вже про цікавість). — Це добре.
— Вона не з Іпсуїча. Нам доведеться прийняти її у нас.
— Гаразд,— сказала мама. — Це хтось із тих ... кого ми знаємо? (Іншими словами: з якої вона сім'ї?)
— Вона не з тих, щоб нам треба було хвилюватися, мамо.
— Це добре,— прикинувшись задоволеною, сказала вона.
— Я приїду раненько напередодні Різдва, а Марсі прилетить з узбережжя.
— О!
Знаючи мене, мама, безсумнівно, подумала, що це може бути узбережжя річки Тімбукту в Малі.
— Отже, чекаємо на тебе і панну...
— Неш. Марсі Неш.
— Нетерпляче ждемо вашого приїзду.
Це почуття було взаємним і, як сказав би лікар Лондон, щирим.
32
Чому?
Я міг уявити роздуми Марсі під час польоту з Лос-Анджелеса до Бостона 24 грудня. Квінтесенцією її роздумів буде "чому?".
Чому він запросив мене відвідати його батьків? І саме на Різдво. Чи означає це, що в нього ... поважні наміри?
У наших розмовах ми з нею, звісно, цієї теми ніколи не торкалися. Але я цілком певний, що там, у стратосфері, випускниця жіночого коледжу "Брін Мор",— мисляча людина, здатна збагнути мотивацію її нью-йоркського товариша по кімнаті.
Я радий, що вона ніколи не покаже цього і не запитає: "Чому ти мене запросив, Олівере?", бо, щиро кажучи, я відповів би: "Не знаю". То була прикметна для мене, хаплива постанова, не порадившись із Марсі, телефонувати додому. Моє власне внутрішнє бажання. (Отже, Марсі справді здивовано кліпала, коли я їй про це повідомив.)
Я також поспішив, коли, обманюючи себе, думав: "Вона просто товариш". Вийшло так, що ти з цим товаришем зустрічатимеш Різдво. Це нічого не означає і тут немає ніякого "наміру".
"Дурниці, Олівере, ти збіса добре знаєш, що це не надто двозначно, коли ти запрошуєш дівчину на Різдво, щоб познайомити з батьками. Це, друже, не вечірка студента-другокурсника".
Все це здається таким зрозумілим нині через тиждень, коли літак уже заходив на посадку в аеропорту Доган.
"На що, Олівере, натякає такий жест у реальному житті?"
Нині, після кількох днів роздумів, я міг на це запитання відповісти. Він натякає на одруження. Подружнє життя. Шлюб. "Ти розумієш, Баррете, яку бурю зчинив?.."
У моїй подорожі до Іпсуїча все-таки було палке бажання заручитися схваленням батьків. "Чому мене й досі ще обходить, що думають мати й батько?"
***
"Ти її кохаєш, Олівере?"
"Господи, хіба зараз час про це запитувати?"
"Так,— відповідає внутрішній голос. — Саме час".
"Чи я її кохаю? Дуже важко відповісти "так" чи "ні". Тоді чому, хай йому грець, я такий певний, що бажаю з нею одружитися?"
"Бо... Може, це й нелогічно, але я чомусь вірю: обов'язок стане каталізатором. А церемонія одруження розбудить кохання".
***
— Олівере!
Перша вийшла з літака предмет моїх думок. Виглядала Марсі фантастично.
— Знаєш, я справді знудьгувалася за тобою, друже,— сказала вона, обнімаючи мене під курткою. Хоча я теж міцно притиснув її до себе, але... Зрештою, ми в Бостоні. Треба заждати, поки...
— Де твоя валізка? — запитав я.
— У мене велика, її перевіряють.
— Ого. Ми будемо запрошені на показ мод?
— Ти не дуже помиляєшся,— відповіла вона. Визначаючи тим самим, що її гардероб старанно спланований.
У руках вона тримала довгастий пакунок.
— Давай понесу,— запропонував я.
— Ні, це крихка річ,— відповіла вона.
— А, це твоє серце,— глузливо мовив я.
— Не зовсім,— відповіла вона. — Допіру подарунок твоєму батькові.
— О!
— Я хвилююся, Олівере,— зізналася вона.
Ми переїхали мостом через Містік-рівер і влилися у різдвяний вуличний рух.
— Пусте,— сказав я.
— Ану ж я їм не сподобаюся? — не вгавала вона.
— Тоді ми просто замінимо тебе після Різдва,— відповів я. Марсі закопилила губу. Навіть і тепер її обличчя було розкішне.
— Скажи щось заспокійливе, Олівере,— попрохала вона.
— Я теж хвилююся,— сказав я.
***
Гротон-стріт. Ворота. Потім наші володіння. Довга під'їзна дорога. Дерева стояли голі, але тиша була лісова.
— Спокійно,— сказала Марсі. (Вона могла сказати "надто просторо", як я висловився про її апартаменти, але тепер була далека від такої дріб'язковості.)
***
—Знайомося, мамо, це Марсі Неш.
Принаймні прізвище її колишній чоловік має чудове — винятково м'яке і викликає нуль асоціацій.
— Ми щасливі, Марсі,що ви знайшли можливість приїхати,— сказала мама. — Ми чекали на зустріч із вами.
— Я вдячна, що ви мене запросили.
Яка пишна нісенітниця — штучно всміхаючись, дві гарно виховані жінки обмінювалися банальностями — цим опертям усього нашого суспільного ладу. Потім вони перейшли до "Ви, мабуть, стомилися після дороги?" та "Ви, мабуть, стомилися, поки готувалися до Різдва?"