"А колись же вона була юною та гарною дівчиною, – думала Ольвія, із змішаним почуттям жалю і страху поглядаючи на грубезний згорток на повозці. – А колись же вона любила, і білий світ був для неї широким, та світлим, та радісним. І сонце їй ласкаво світило, і думала вона, що вічна… Чи знала, що отак закінчиться її многостраждальна путь?.."
Скриплять колеса, гейкають погоничі, шаргають жінки віниками.
Шаргають, щоб ніякого сліду на цій землі не лишила сліпа скіфська рабиня, яку й за людину ніхто не мав. Та й зараз не мають, а хоронять так тільки тому, що раптом цього забагла господиня. І чим її так привабила до себе покійна рабиня? Хіба мало у вождя рабів та рабинь? Чого його так побиватися за якоюсь чужачкою, безрідною і сліпою?..
Скриплять колеса…
Шаргають жінки віниками.
І хочеться Ольвії крикнути: не замітайте сліду, все одно Мілена сюди не повернеться. Світ білий був надто жорстокий для неї, то чого ж вона сюди повернеться?..
Спинилися біля неглибокої і неширокої ями, сяк-так видовбаної на скору руку біля підніжжя якоїсь прадавньої скіфської могили. Погоничі взяли за два кінці згорток, зняли його з повозки і хотіли кинути його в яму, та Ольвія так глянула на них, що вони, злякавшись, обережно опустили згорток на землю. Ольвія постояла над матір'ю якусь мить і веліла опустити тіло у яму.
Погоничі обережно опустили згорток.
– Відійдіть геть! – веліла їм Ольвія, і вони поспішно відійшли.
Ольвія опустилася на край ями, непомітно витягла з рукава важкий мішечок й опустила його у яму.
– Це тобі, мамо… щоб хоч у світі предків ти не знала злигоднів. Цього золота вистачить і тобі, і Лікті. Прощай!..
Брала пригорщами суху грудкувату землю, кидала її в яму, притрушуючи мішечок, щоб погоничі не помітили мішечка.
Випросталась.
– Загортайте!.. І насипте горбик землі. Щоб видно було, де лежить Мілена. Як скінчиться війна, я прийду на її могилу.
Розділ п'ятий
Чуби, яи виросли у Персії
"…скіфи вирішили не вступати у відкриту битву із персами… Скіфи почали повільно відходити, женучи скот, засипаючи колодязі і джерела і знищуючи траву на землі. Своє військо вони розділили на два загони[31]. До першого загону під орудою царя Скопасіса приєдналися савромати. Загін цей на випадок нападу персів на цю область повинен був відходити прямо до ріки Танаїсу, вздовж озера Меотіди. Якщо ж перси повернуть назад, то переслідувати їх… Два інших царства – велике царство під владою Іданфірса і третє, царем якого був Таксакіс, з'єднавшись в одне військо разом з гелонами і будинами, повинні були також відходити, тримаючись на відстані денного переходу від персів, і, таким чином, здійснити воєнний план. Перш за все потрібно було заманити персів у землі тих племен, які відмовилися від спілки із скіфами, щоб втягнути і їх у війну з персами. Якщо вони не побажали добровільно виступити проти персів, то їх потрібно було змусити воювати проти волі…
Прийнявши таке рішення, скіфи виступили проти війська Дарія, виславши вперед головний загін кращих вершників. Кибитки з жінками і дітьми, а також решту скоту, крім необхідної для харчування кількості голів, вони відправили вперед з велінням увесь час рухатись на північ…"
Геродот. "Історія". Книга четверта. "Мельпомена".
Розділивши свої війська, царські скіфи почали свою "дивну" війну з Дарієм.
Перший загін скіфів та савроматів, заманюючи за собою персів, повів вождь, повів Скопасіс, повів, знищуючи за собою все, що тільки можна було знищити.
Скопасіс вважався другим вождем після владики. Другим вождем, як для всієї Скіфії. Для своїх же племен він був царем, і підвладні йому скіфи інакше, як владикою, Скопасіса і не знали. Це було відомо Іданфірсу, і він дещо насторожено ставився до другого вождя Скіфії, вбачаючи в ньому свого достойного противника в царсті. Це був хитрий, кмітливий і везучий вождь, якого любили скіфи і за яким охоче ходили в походи. Він мав сильне військо, вірних людей і в своєму краї був повновладним господарем – чинив, що хотів і як хотів. Він хоч і визнавав Іданфірса за свого владику і завжди підкреслював це при зустрічі з Іданфірсом, але завжди чинив по-своєму. Іноді ж, напившись бузату, до якого він був великий охотник, Скопасіс кричав:
– Іданфірс? Хіба він цар?.. Та що ви кажете?.. А я і не знав. Та що мені ваш Іданфірс, як я сам цар. От ви скажіть, хто я вам такий?
І скіфи всі в один голос весело кричали:
– Цар ти нам!.. Цар!!
– Ну так вип'ємо ще бузату, коли я вам цар! – кричав Скопасіс і напував хмільним бузатом всіх, хто до нього приходив. І сам при цьому так напивався, що розганяв все кочовище по степу.
Іданфірс вже б давно його прибрав, відрядивши при допомозі вірних людей другого вождя у світ предків, але Скопасіс хоч і був хитрим, але ніколи не був підступним. А потяг його до бузату, щоденні гульбища і зовсім робили його нешкідливим. Бо далі отих балачок, що він, мовляв, сам цар, Скопасіс ніколи не йшов і Скіфію не підбурював до непокори. А коли визрівав який похід, коли Скіфія збирала усі свої сили, Скопасіс першим приводив до Іданфірса свою орду, таких же відчайдухів, яким і сам був, і казав:
– Владико, я і мої люди належать тобі. Куди ти велиш, туди й підемо. Зброя у нас є, бузат є – чого нам ще треба?
– Ще й ворог є, – з іскринкою в очах казав владика.
– Так то ж добре, що ворог є! – вигукував Скопасіс. – Без ворога нудно у світі жити. З ким би я бився, якби не ворог, га? Хіба що із своїми, а так з ворогом душу відведу. А трапиться підходящий вождь у ворогів, то й на герць з ним стану. Чужу силу рознюхаю, свою покажу – веселіше буде жити.
Ось за цю відвертість і незлобивість і шанував Іданфірс Скопасіса, але все ж не спускав з нього недремного ока, хоч і вірив: на віроломство Скопасіс нездатний. Не з тих. Але вибрик, якщо попустити повіддя, може викинути. Бо він, як необ'їжджений кінь: довіряй йому, але тримайся міцно, бо в один мент опинишся на землі, під його копитами.
Коли перси з'явилися по той бік Істру, Скопасіс одним із перших прислав до владики гінця.
– Моє військо спішить до тебе, владико, зі зброєю і бузатом. Прохаю тебе, владико, не винищуй усіх персів, залиш трохи і для мене, давно вже не був у бійці.