— Е, ні! У вас є ще третій револьвер.
— Зважте все як слід, Прендіку. По-перше, я вас не запрошував на цей острів. По-друге, ми могли б учора любісінько вас приспати, коли б мали на думці щось лихе. Нарешті, коли ваш перший страх улігся й ви здатні трошки міркувати, скажіть, невже вдача Монтгомері пасує до тієї ролі, яку ви йому приписуєте? Ми гналися за вами просто заради вас самих, бо на цьому острові багато небезпечних див. Та й навіщо б ми стріляли у вас, коли ви самі оце хотіли втопитися?
— А для чого ж ви... наслали на мене своїх людей, коли я був в ущелині?
— Ми були певні, що впіймаємо вас і відвернемо небезпеку. Пізніше ж ми зумисне звернули зі сліду,— для вашого-таки добра.
Я замислився. Все це скидалося на правду. Тоді я пригадав іще одне.
— Але ж я бачив,— сказав я,— там у загорожі...
— То була пума.
— Послухайте, Прендіку,— озвався Монтгомері,— ви дурнуватий осел. Вилазьте з води, забирайте револьвери, та й будемо розмовляти. Ми не можемо зробити для вас більше, аніж зробили тепер.
Мушу зізнатися, що й у ту мить, як і перед тим, і пізніше, я не довіряв Моро і стерігся його. Але з Монтгомері, здавалося мені, я можу порозумітися.
— Відійдіть берегом вище,— сказав я, трохи подумавши, а потім додав: — І підійміть руки.
— Цього вже ми не можемо,— відповів Монтгомері, промовисто кивнувши плечем позад себе.— Це вже принизливо.
— Гаразд, тоді відійдіть до дерев,— сказав я.
— Безглузда церемонія! — буркнув Монтгомері.
Вони обидва повернулись обличчями до тих шести чи семи карикатурних створінь, що стояли неподалік. Істоти ті мали плоть, вони могли ходити, від них падали тіні — і все-таки було в них щось нереальне. Монтгомері ляснув на них батогом, і вони миттю повернулися й сипонули врозтіч, ховаючись між деревами. А коли Монтгомері й Моро відійшли на віддаль, яка мені здалася достатньою, я вийшов на берег і підняв револьвери. Щоб упевнитись, що тут нема якогось підступу, я вистрілив у круглий шмат лави і задоволено побачив, що камінь збризнув чорним порошком, а куля, відскочивши, заглибилася в пісок.
Однак якусь хвилину я ще простояв, вагаючись.
— Що ж, ризикну,— сказав я і, тримаючи по револьверу в руках, попростував берегом угору, де стояли Моро й Монтгомері.
— Ну й добре,— незворушно сказав Моро.— І все-таки ви своєю проклятою уявою відібрали у мене кращу частину дня.
Із ледь помітним презирством, яке присоромило мене, він і Монтгомері повернулися й мовчки пішли попереду.
Здивована купка звіриного люду так і стояла поміж деревами. Проходячи повз неї, я силкувався бути якомога спокійнішим. Один уже хотів піти слідом за мною, та швидко метнувся геть, тільки Монтгомері ляснув на нього батогом. Решта стояли мовчки, спостерігаючи за нами... Може, й справді вони колись були тваринами? Проте мені ще не випадало бачити тварин, котрі б намагалися мислити.
XIV. ДОКТОР МОРО ПОЯСНЮЄ
— А зараз, Прендіку, я поясню вам геть усе,— сказав доктор Моро, коли ми поїли й випили.— Слід сказати відверто, що ви найдеспотичніший гість із усіх, кого я будь-коли приймав. Попереджую — це остання моя поступка вам. Якщо й удруге будете погрожувати самогубством, я не втримуватиму вас, хай би це навіть і було мені прикро.
Він сидів у поламаному шезлонгу, тримаючи вправними білими пальцями напіввикурену сигару. Світло великої лампи падало на його сиве волосся. Він дивився крізь маленьке віконце на мерехтливі зорі. Я сидів якомога далі від нього по другий бік столу, не випускаючи з руки револьвера. Монтгомері десь вийшов. Невелика це була втіха сидіти разом із ним сам на сам у цій малій кімнатці!
— Ви допускаєте, що піддана вівісекції людська істота, як ви її називали, всього лише пума? — запитав Моро.
Він таки змусив мене глянути на те страхіття у внутрішній кімнаті, аби я впевнився, що воно не людина.
— Так, то пума,— відповів я,— і ще жива, але така пошматована й покалічена, що не доведи Господи коли-небудь побачити щось подібне! З усіх підлих...
— Це дурниці, облишмо,— сказав Моро.— Принаймні дайте мені спокій з цими дитячими жахами. Так, як ви, думав колись і Монтгомері. Отже, ви погоджуєтесь, що то пума. Сидіть спокійно, доки я викладатиму вам свої фізіологічні теорії.
Почавши тоном украй знудженої людини, він поволі запалився темою розмови і пояснив мені суть своєї праці. Говорив він дуже просто й переконливо. Бувало, в голосі його прохоплювалися саркастичні нотки. Тоді я паленів від сорому за себе.
Виявляється, створіння, що я їх бачив,— не люди і ніколи не були людьми. Це — тварини, тварини, що набули людської подоби, живий приклад тріумфу вівісекції.
— Ви забуваєте, що може зробити вправний вівісектор із живої істоти,— сказав Моро.— Як на мене, то я ніяк не збагну, чому все, що я тут здійснив, не було здійснено раніше. Малі досягнення в цьому напрямі — як ампутація, втинання язика, вирізування окремих органів — знані давно. Вам, певне, відомо, що косоокість за допомогою хірургії може бути вилікувана? По вилученні деяких органів у тілі стаються різні другорядні зміни — порушення пігментації, модифікація пристрастей, зміни в утворенні сальних тканин. Безперечно, все це вам відоме?
— Звичайно,— відповів я,— однак ці ваші потворні істоти...
— На все свій час,— обірвав він мою мову, махнувши рукою.— Я щойно починаю. Отже, це тільки звичайні зміни організму. Хірургія здатна на серйозніші речі. Вона може як руйнувати, так і творити. Певно, вам доводилося чути про пластичну операцію, до якої вдаються при пошкодженні носа? На лобі підрізують клаптик шкіри, повертають його до носа, і він у такому вигляді приживлюється. Це щось ніби прищеплення до живого організму його ж власної тканини. Так само цілком можливе перенесення живої матерії з одного організму на інший,— візьміть, наприклад, зуби. Такі живці шкіри й кісток полегшують загоювання. Хірург вміщує всередині рани клаптик шкіри чи потрібну кістку, що дістав од живої чи тільки-но вбитої тварини. Гантер,— може, ви чули про це,— прищепив бикові до шиї півнячу шпору. А щури-носороги алжірських зуавів?2 Ці потвори спродуковані у той же спосіб: вирізані з хвоста шматочки шкіри переносять щурові на ніс, і та шкіра приростає там.