Млінг не знав, що трапилося за огорожею,— він саме рубав у той час дрова і почув, як його кличуть. Далі вони пішли разом, гукаючи Моро. Дорогою вони натрапили на двох тварино-людей, що слідкуючи за ними, причаїлися в кущах; їхні жести і вся постава виглядали так підозріло, що стривожили Монтгомері не на жарт. Він озвався до них, але тварино-люди, наче почуваючи якусь провину, майнули геть. Тоді він перестав гукати Моро. Проблукавши марно ще якийсь час, він зважився заглянути до хижок у розщелині.
Там було порожньо.
З кожною хвилиною усе більш стривожений, він рушив своїми ж слідами назад. Незабаром він зустрів двох свино-людей, що я бачив у день свого приїзду, як вони танцювали; роти в них були в крові, а самі вони — надзвичайно збуджені. Вони якраз пробиралися крізь папороть, та вгледіли Монтгомері й зупинилися з лютим виразом на обличчях. З деяким острахом він хльоснув на них батогом, але свино-люди відразу кинулися на нього. На таке не зважувалась іще жодна тварино-людина! Одній він прострелив голову, а на другу накинувся Млінг, і, зчепившися, вони удвох качалися по землі. Нарешті Млінг підбив свино-людину під себе і вп’явся зубами їй в горлянку; у цю мить Монтгомері її й застрелив. Млінга він насилу примусив іти за собою.
Після цього вони поспішили назад до загорожі. Дорогою Млінг несподівано шаснув у кущі й витяг звідтіля низеньку на зріст оцелото-людину,6 так само заплямовану кров’ю; вона накульгувала на поранену ногу. Тварина трошки відбігла, а потім повернулась і злякано кинулась на них. Монтгомері — хоча мені здається, що в цьому не було конечної потреби,— застрелив її.
— Що ж усе це означає? — запитав я.
Він похитав головою і знову взяв пляшку з коньяком.
XVIII. МОРО ЗНАЙДЕНО
Помітивши, що Монтгомері вже третій раз наливає собі коньяк, я вирішив утрутитись. Він і так уже був напідпитку. Я сказав йому, що з Моро, певне, щось негаразд, а то б він уже повернувся, отже, ми мусимо вияснити, що саме з ним сталося. Монтгомері почав заперечувати, але кінець кінцем погодився з моєю думкою. Ми трохи поїли і втрьох подалися на розшуки.
Може, це пояснюється моїм тодішнім напруженням, але я й досі виразно пам’ятаю, як ми блукали в спекотній тиші тропічного надвечір’я. Попереду, горблячись, йшов Млінг, його дивовижна чорна голова жваво крутилася, коли він зиркав то в один бік, то в другий. Він не мав зброї,— свою сокиру він загубив під час сутички із свино-людьми. Тоді за зброю правили йому власні зуби. Позад нього, засунувши руки в кишені, похнюплено плентався Монтгомері. Він сп’янів і злостився на мене, що я відірвав його від чарки. Моя ліва рука була на шлейці,— щастя, що саме ліва! — у правій тримав я револьвер.
Ми йшли вузькою стежкою поміж дикої рослинності острова, простуючи на північний захід. Аж ось Млінг прикипів до землі й прислухався. Монтгомері мало не налетів на нього й також зупинився. Напружуючи слух, ми почули за деревами якийсь галас і тупотіння, що швидко наближалися до нас.
— Він помер,— промовив чийсь тремтливий голос.
— Він не помер, він не помер,— бурмотів інший.
— Ми бачили, ми бачили,— заторохкотіло кілька голосів.
— Егей! — зненацька вигукнув Монтгомері.— Гей, ви!
— Нема на вас диявола! — гукнув я, стискуючи револьвер.
Спочатку запала тиша, а потім у густому плетиві гілля почувся тріск, і раптом показалося з півдюжини облич — облич з якимось новим, незвичним виразом. З Млінгової горлянки вирвалось гарчання. Я побачив мавпо-людину,— я вже впізнав її по голосу,— і двох закутаних у біле створінь, які в день мого прибуття були в човні Монтгомері. Біля них стояли дві плямисті тваринки і та страхітливо згорблена потвора, яка оповіщала Закон, із сірими патлами, що спадали їй на щоки, з насупленими сірими бровами й сірою щетиною, наїжаченою посеред приплюснутого лоба. Ця волохата потвора з цікавістю поглядала на нас із зеленої гущавини своїми червоними очима.
Всі мовчали. Тоді Монтгомері, затинаючись, спитав:
— Хто с-сказав, що він помер?..
Мавпо-людина винувато зиркнула на сіру потвору.
— Він помер,— озвалася та.— Вони бачили.
Ватаги цієї нічого було боятися. Тварино-люди були приголомшені страхом і незбагненністю подій.
— Де він? — спитав Монтгомері.
— Там,— кивнуло головою сіре створіння.
— Чи існує й зараз Закон,— запитала мавпо-людина.— Чи повинні ми й тепер виконувати Його веління? Чи правда, що Він помер?
— Чи існує зараз Закон? — повторила істота в білому.— Є тепер Закон, ти, Другий, котрий з батогом?
— Він помер,— знову озвалася сіра потвора.
Всі стояли, пильнуючи за нами.
— Прендіку,— звернувся Монтгомері, тупо зиркнувши на мене.— Мабуть, це він помер.
Під час цієї розмови я стояв позад Монтгомері. Я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді раптом я виступив наперед і промовив твердим голосом:
— Діти Закону, Він не вмер.
Млінг звів на мене свій проникливий погляд.
— Він змінив лише свій образ, Він змінив своє тіло,— провадив я.— Якийсь час ви не зможете Його бачити. Він... там,— я показав на небо,— і звідтіль стежить за вами. Ви не зможете Його бачити. Але Він може бачити вас. Бійтеся Закону!
Я рішуче дивився на них. Їх пройняв трепет.
— Він великий, Він милостивий,— промовила мавпо-людина, злякано дивлячись догори крізь густе верховіття.
— А те створіння? — запитав я.
— Створіння, що було в крові, що бігло з криком і стогоном, воно також померло,— сказала сіра потвора, не спускаючи з мене очей.
— Ото й гаразд,— буркнув Монтгомері.
— Той, Другий, котрий з батогом...— почала вона.
— Ну? — гостро глянув я.
— ...сказав, що Він помер.
Але Монтгомері був досить тверезий, щоб збагнути, з яких оце причин я заперечую смерть Моро.
— Він не помер,— повільно промовив Монтгомері.— Не помер — і все. Не помер, як і я.
— Є такі,— докинув я,— що порушили Закон. Вони мусять померти. Дехто вже вмер... А тепер покажіть нам, де лежить Його колишнє тіло. Те тіло Він уже покинув, бо воно більше Йому не потрібне.
— Ось туди йти, Людино, що бігла в море,— відповіла сіра потвора.
Із шістьма створіннями, що показували нам дорогу, ми пішли на північний захід, продираючись через густу папороть і виткі рослини, обминаючи стовбури дерев. Аж далі почувся якийсь вереск, захрустіло гілля, і повз нас із криком шмигнула маленька рожева істота. Переслідуючи її, одразу ж за нею вискочило з хащів дике, заюшене кров’ю, патлате страховисько, що, не стримавшись, потрапило між нас. Сірий Оповісник Закону шарпнувся вбік, а Млінг з гарчанням накинувся на те страховисько, але воно відшпурнуло його; Монтгомері вистрілив, та не влучив; пригнувши голову, він підняв для захисту руку і повернувся тікати. Тоді вистрілив я, проте страховисько не впало. Я вистрілив удруге просто йому межи очі — гидке його обличчя покрив спалах. Геть усе воно було розтрощене. І все ж потвора встигла проскочити повз мене; вона ще вхопила Монтгомері й впала разом із ним на землю, протягши його за собою у передсмертній агонії.