Надвечір звичайно приходить поштмейстер, Михайло Авер'янович, єдина у всьому місті людина, товариство якої Андрія Юхимовича не обтяжує. Михайло Авер'янович колись був дуже багатим поміщиком і служив у кавалерії, але розорився і через нестатки вступив під старість до поштового відомства. В нього бадьорий, здоровий вигляд, розкішні сиві бакени, манери добре вихованої людини й гучний приємний голос. Він добрий і чутливий, але запальний. Коли на пошті хто-небудь з одвідувачів протестує, не погоджується або просто починає розмовляти, то Михайло Авер'янович багровіє, труситься всім тілом і кричить громовим голосом: "Замовчіть!" — тому поштова філія давно вже набула репутації установи, в якій страшно бувати. Михайло Авер'янович поважає і любить Андрія Юхимовича за освіченість і благородство душі, а до інших обивателів ставиться згорда, як до своїх підлеглих.
— А ось і я! — каже він, входячи до Андрія Юхимовича.— Здрастуйте, мій дорогий! Мабуть, я вже набрид вам, га?
— Навпаки, дуже радий,— відповідає йому лікар.— Я завжди радий вам.
Приятелі сідають у кабінеті на диван і якийсь час мовчки курять.
— Дар'юшко, як би нам пива! — каже Андрій Юхимович.
Першу пляшку випивають теж мовчки: лікар — задумавшись, а Михайло Авер'янович — з веселим, пожвавленим виглядом, як людина, що має розповісти щось дуже цікаве. Розмову завжди розпочинає лікар.
— Який жаль,— каже він повільно і тихо, похитуючи головою й не дивлячись в очі співрозмовникові (він ніколи не дивиться в очі),— який великий жаль, шановний Ми-хайле Авер'яновичу, що в нашому місті зовсім нема людей, які б уміли й любили вести розумну й цікаву розмову. Це величезна для нас втрата. Навіть інтелігенція не підноситься над пошлістю; рівень її розвитку, запевняю вас, нітрохи не вищий, ніж у нижчого стану.
— Цілковита правда. Згоден.
— Ви самі зволите знати,—каже далі лікар тихо і повільно,— що на цьому світі все незначне й нецікаве, крім вищих духовних проявів людського розуму. Розум проводить різку межу між тварипою і людиною, натякає на божественність останньої і певною мірою навіть заступає їй безсмертя, якого нема. Виходячи з цього, розум є єдиним можливим джерелом насолоди. А ми не бачимо й не чуємо навколо себе розуму,— значить, ми позбавлені насолоди. Щоправда, в нас є книжки, але це зовсіхМ не те, що жива розмова і єднання. Якщо дозволите зробити не дуже вдале порівняння, то книжки — це ноти, а розмова — спів.
— Цілковита правда.
Настає мовчання. З кухні виходить Дар'юшка і з виразом тупої скорботи, підперши кулачком обличчя, спиняється в дверях, щоб послухати.
— Ех! — зітхає Михайло Авер'янович.— Захотіли від нинішніх розуму!
І він розповідає, як жилося колись здорово, весело й цікаво, яка була в Росії розумна інтелігенція і як високо вона ставила поняття про честь і дружбу. Позичали гроші без векселя, і вважалося за ганьбу не подати руку допомоги товаришеві в скруті. А які були походи, пригоди, сутички, які товариші, які жінки! А Кавказ — який дивний край! А дружина одного батальйонного командира, чудна жінка, надівала офіцерський одяг і їздила вечорами в гори, сама, без провідника. Капнуть, що в аулах у неї був роман з якимсь князьком.
— Царице небесна, матінко...— зітхає Дар'юшка.
— А як пили! Як їли! А які були одчайдушні ліберали! Андрій Юхимович слухає й не чує, він про щось думає
і сьорбає пиво.
— Мені часто сняться розумні люди і розмови з ними,— каже він несподівано, перебиваючи Михайла Авер'яно-вича.— Мій батько дав мені прекрасну освіту, але під впливом ідей шістдесятих років примусив мене стати лікарем. Мені здається, що коли б я тоді не послухався його, то тепер був би в самому центрі розумового руху. Мабуть, був би членом якого-небудь факультету. Звичайно, розум теж не вічний і минущий, але ви вже знаєте, чому я до нього прихильний. Життя є досадна пастка. Коли мисляча людина досягає змужнілості і доходить до зрілої свідомості, то вона мимоволі почуває себе ніби в пастці, з якої нема виходу. Справді, проти її волі покликано її якоюсь випадковістю з небуття до життя... Навіщо? Хоче вона дізнатися про зміст і мету свого існування, їй не кажуть або кажуть нісенітниці; вона стукає — їй не відчиняють; до неї приходить смерть — теж проти її волі. І ось, як у тюрмі, люди, зв'язані спільним нещастям, почувають себе легше, коли сходяться до гурту, так і в житті не помічаєш пастки, коли люди, схильні до аналізу й узагальнень, сходяться разом і діляться гордими, вільними ідеями. З цього погляду розум є насолода .незамінна.
— Цілковита правда.
Не дивлячись співрозмовникові в очі, тихо і з паузами, Андрій Юхимович далі говорить про розумних людей та розмови з ними, а Михайло Авер'янович уважно слухає його і погоджується: "Цілковита правда".
— А ви не вірите в безсмертя душі? — раптом питає поштмейстер.
— Ні, шановний Михайле Авер'яновичу, не вірю й не маю підстав вірити.
— Признатися, і в мене є сумнів. А хоча, проте, в мене є таке почуття, начеб'го я ніколи не помру. Ой, думаю собі, старий хрін, помирати пора! А в душі якийсь голосочок: не вір, не помреш!..
На початку десятої години Михайло Авер'янович іде додому. Надіваючи в передпокої шубу, він каже, зітхаючи:
— Однак, в яку глушину занесла нас доля! Найдосад-ніше, що тут і помирати доведеться. Ех!..
VII
Провівши приятеля, Андрій Юхимович сідає за стіл і знову починає читати. Тишу вечора і потім ночі не порушує жоден звук, і час, здається, спиняється й завмирає разом з лікарем над книгою, і здається, що нічого не існує, крім цієї книги й лампи з зеленим ковпаком. Грубе, мужицьке обличчя лікаря потроху освітлюється усмішкою зворушення й захоплення перед поступом людського розуму. "О, чому людина не безсмертна? — думає він.— Навіщо, мозкові центри і звивини, навіщо зір, мова, самопочуття, геній, якщо всьому цьому судилося піти в землю і, кінець кінцем, охолонути разом з земною корою, а потім мільйони років без сенсу і без мети кружляти з Землею навколо Сонця. Для того, щоб охолонути й потім кружляти, зовсім не треба витягати з небуття людину з її високим, майже божим розумом, і потім, немов на глум, обертати її в глину.