— Ні,— відказала Марго. — Я намагаюся знайти будівлю банку "СанТраст"[9]. Вона поруч зі "Спаржею".
— А, — бодай щось я міг сказати до діла, — це на півдні.
Я поминув кілька кварталів, а потім звернув. Марго зраділа: перед нами таки була "Спаржа".
Це не стебло спаржі, й навіть не зі спаржі воно зроблене. Це скульптура, страшенно схожа на тридцятифутову спаржу, хоч її ще порівнюють з:
1) зеленим скляним бобовим деревом;
2) абстрактним зображенням дерева;
3) зеленішим, склянішим і бридкішим Монументом Вашингтона[10];
4) велетенським зеленим фалосом зеленого велетня.
В будь-якому разі, це геть не схоже на Вежу світла, як офіційно називається скульптура. Я зупинився перед стоянковим лічильником і обернувся до Марго. Вона дивилася вперед, в нікуди, поза "Спаржу", — я лише на мить зловив її порожній погляд. І вперше подумав, що з нею може бути щось негаразд. Не тільки "мій хлопець козел", а дещо серйозніше. Мені слід було щось сказати. Причому сказати по порядку: одне, потім друге, потім третє. Але я сказав ось що:
— Можна запитати, навіщо ти мене до "Спаржі" припровадила?
Марго, обернувшись до мене, посміхнулася. З її вродою навіть фальшива посмішка видається переконливою.
— Треба перевірити, як успіхи. Найкраще це робити з висоти "СанТрасту".
Я закотив очі.
— Оце вже нізащо! Ти обіцяла ніяких проникнень зі зломом.
— Це буде проникнення без злому, бо двері не зачинені.
— Марго, це смішно. Звіс…
— Визнаю, що сьогодні вночі ми вже здійснювали правопорушення. Ми проникли до Бекки, а у Джейса здійснили злом. А тут знову буде просто проникнення. Одночасно проникнення зі зломом не було. Так, нас можуть звинуватити і в проникненні, і в зломі, але в "проникненні зі зломом" — ні. Тож я обіцянки дотрималася.
— Я не сумніваюся, що у них тут охорона… — відказав я.
— Є охоронець, — сказала вона, відстібаючи пасок безпеки. — Певна річ, як же без цього. Його звати Гас.
Ми увійшли в центральні двері. За величезним напівкруглим столом сидів парубок у формі охоронця, з ріденькою борідкою.
— Привіт, Марго, — привітався він.
— Як життя, Гасе?
— А це що за хлопчина?
"МИ ОДНОГО ВІКУ!" — хотілося крикнути мені, але я вирішив, що краще нехай переговори провадить Марго.
— Це мій колега К. К., познайомся, це Гас.
— Як справи, К.? — запитав він.
"Знаєш, ми тут катаємося, розкидаємо по всьому місту дохлу рибу, б'ємо вікна, фотографуємо голих молодиків, вдираємося в діловій хмарочос о чверть на четверту ранку тощо".
— Нормально, — відказав я.
— Ліфти на ніч вимикаються, — сказав Гас. — Довелося о третій вимкнути. Але можете піднятися по сходах.
— Круто. Ну, тоді бувай, Гасе.
— Бувай, Марго.
— Звідки в біса ти знаєш охоронця з "СанТрасту"? — запитав я, коли ми вже йшли по сходах.
— Він навчався в нашій школі, закінчив її торік, — відказала вона. — Поквапся, о'кей? Ми марнуємо час.
Марго помчала нагору, перестрибуючи через сходинки і тримаючись рукою за перила, я намагався не пасти задніх, але не виходило. Моя сусідка спортивними іграми не захоплювалася, але полюбляла бігати: я іноді бачив її в Джеферсон-парку, саму, з плеєром. А я бігати не любив. Я взагалі будь-якої фізичної активності намагався уникати. Але в ту ніч я сопів щосили, втираючи з чола піт і намагаючись не звертати уваги на втому в ногах. Коли я дістався двадцять п'ятого поверху, Марго чекала мене на майданчику.
— Гляди, — сказала вона, відчиняючи двері, й ми опинилися у величезному приміщенні з довжелезним столом — як два авта — і вікнами на всю стіну. — Це конференц-зала, — повідомила Марго. — Звідси найкращий овид.
Я пішов за нею вздовж вікон.
— Так, он там, — вона показала пальцем, — Джеферсон-парк. Будинки наші бачиш? Світло не горить, добре, — вона пройшла трохи далі.— Он Джейсова домівка. Теж темно, копів уже немає. Теж чудово, хоча це може означати, що й сам він уже додому прибіг, що для нас небажано.
Будинок Бекки був задалеко, і побачити його звідси ми не могли.
Якусь хвилю Марго мовчала, а потім підійшла до скла і притиснулася до нього чолом. Я позадкував, але вона схопила мене за футболку і потягнула вперед. Я боявся, що шибка нашої ваги не витримає, але Марго не здавалася, і, відчувши, як її кулак уперся мені в бік, я все-таки притулив чоло до скла — якомога обережніше. І подивився.
Згори видно було, що Орландо дуже добре освітлюється. Просто під нами застережно блимали світлофори: "перехід дороги забороняється", і навсібіч розбігалися ліхтарі, так що центр нагадував ідеальну решітку, а далі починалися околиці.
— Краса, — сказав я.
— Та ну? — всміхнулася Марго. — Ти серйозно так вважаєш?
— Ну, може, й ні,— сказав я, хоча мені все ж таки подобалося.
З ілюмінатора літака Орландо було схоже на конструкцію з "ЛЕГО" в океані зелені. А з такої висоти і вночі воно здавалося справжнім містом — і я його наче бачив уперше. Я пройшовся залою, потім зазирнув і в інші кабінети на тому ж поверсі й оглянув усе місто. Он школа. Он Джеферсон-парк. Он там удалині — "Світ Диснея". Он аквапарк "Водяна воля". Он крамничка, біля якої Марго фарбувала нігті, поки я відсапувався. Там був мій світ, і я міг оглянути його цілком з горішнього поверху хмарочоса.
— Справляє враження, — сказав я вголос. — Ну, з такої віддалі. Не видно навіть, яке воно все старе… Не бачиш ні іржі, ні бур'янів, ні потрісканої фарби. Все як на будівельному плані.
— Усе зблизька негарне, — погодилася Марго.
— Тільки не ти, — бовкнув я, знову не подумавши. Вона й далі стояла, притулившись чолом до шибки, але трохи обернула до мене голову і всміхнулася.
— Дам тобі пораду. Ваблять до себе упевнені в собі люди. А невпевнені — менш… — і, не встиг я нічого відповісти, знову глянула вниз і сказала: — Ось що псує красу: так, ти звідси не бачиш ні іржі, ні потрісканої фарби, ні чогось там ще, зате бачиш усе місто — бачиш, яке воно фальшиве. Таке з пластику можна зробити. Або з паперу вирізати. Ну подивися, К.: всі ці глухі кути, вулиці, які замикаються самі на себе, всі ці тимчасові споруди. У цих паперових будиночках живуть паперові людці, що опалюють їх власним майбутнім. Паперові діти п'ють пиво, куплене їм якимось покидьком у паперовому гастрономі. І всі схибнуті на тому, як щомога нагребти всякого майна. А майно тонке і тлінне, як папір. І люди такі самі. Я вже вісімнадцять років живу в цьому місті й ще не зустріла жодної людини, яка цінувала б щось вартісне.