Я жестом запропонував їй сісти. Вона швидко підтягла стільця і вмостилася за столом.
— Хлопці, ви, певно, знаєте Маркуса найкраще за всіх, — сказала вона, назвавши Радара на ім'я. Потім нахилилася до нас, поставивши лікті на стіл.
— Так, важкий це обов'язок, але хтось же повинен його виконувати, — усміхаючись, озвався Бен.
— Як ви гадаєте, може, він, ну, соромиться мене?
Бен засміявся.
— Що? Ні, звісно, — мовив він.
— Взагалі-то, — додав я, — це ти повинна соромитися його.
Вона, усміхнувшись, закотила очі. Видно було, що це дівчисько звикло до компліментів.
— Але він мене з собою ніколи не гукає, коли ви йдете кудись разом.
— А-а-а, — до мене нарешті дійшло. — Це тому що він соромиться нас.
Анжелу ця заява розсмішила.
— Ви начебто нормальні.
— Просто ти не бачила, як Бен усмоктує "Спрайт" носом, а потім випльовує його з рота, — пояснив я.
— Я тоді як божевільний фонтан газованки, — з незворушним виглядом додав Бен.
— Ні, серйозно, ви хіба не хвилювалися б, якби з вами поводилися отак? Ми вже п'ять тижнів зустрічаємося, а він мене навіть до себе додому ще не запрошував.
Ми з Беном багатозначно перезирнулися, і я щосили напружився, щоб не зареготати.
— Що таке? — не зрозуміла вона.
— Та нічого, — сказав я. — Анжело, чесне слово, якби він змушував тебе тусуватися з нами і постійно водив до себе додому…
— Тоді це означало б, що ти йому точно неприємна, — закінчив Бен.
— У нього що, батьки ненормальні?
Я й не знав, що відповісти на таке запитання.
— Е-е… та ні. Вони класні. Просто, мабуть, надто вже намагаються його від усього оберігати.
— Оберігати, ага, — якось аж поспішно підтвердив Бен.
Вона, усміхнувшись, підвелася і сказала, що їй треба ще з кимсь привітатися, поки обід не скінчився.
Бен заговорив тільки тоді, коли вона відійшла.
— Ох, вона незрівнянна!
— Сам бачу, — погодився я. — Цікаво, може, нам її замість Радара до себе взяти?
— Ну, вона, мабуть, в компах не дуже тямить… А нам потрібна людина, яка на них розуміється. Й у "Воскресіння", — (це була наша улюблена відеогра), — з нею, певно, не зіграєш… До речі,— додав Бен, — круто ти вигадав, що батьки його "оберігають".
— Ну, не мені ж їй про все розповідати…
— Цікаво, коли ж вона сама побачить Резиденцію і Музей Команди "Радар"?
Наша перерва вже добігала кінця, й ми з Беном поставили таці на стрічку. Ту саму стрічку, на яку на першому курсі старшої школи мене шпурнув Чак Парсон, після чого вона відвезла мене в саме пекло, де мився посуд… Ми попрямували до шафки Радара. Він прискакав сюди після першого дзвінка.
— Я на основах держави і права дійшов висновку, що готовий у прямому сенсі, тобто буквально, цілувати яйця віслюкові, якщо мені до кінця семестру дозволять на ці уроки більше не ходити, — повідомив він.
— Авжеж, віслюк тебе основ держави і права навчить, — відказав я. — До речі, я тобі підкину ще один привід обідати з нами: сьогодні до нас приєдналася Анжела.
Бен усміхнувся і додав:
— Так, вона цікавилася, чому ти її додому ще жодного разу не запросив.
Набираючи код на замку, Радар тяжко зітхнув. Він так довго випускав з легенів повітря, що я був уже приготувався: зараз він знепритомніє.
— Кепські справи! — нарешті озвався він.
— Тебе щось бентежить? — усміхнувсь я.
— Заткайся, — відказав він, пхнувши мене ліктем у живіт.
— У тебе гарна домівка, — не вгавав я.
— Ні, серйозно, — втрутився Бен, — вона ж гарна дівчина. Я не розумію, чому ти не познайомиш її з батьками і не покажеш їй Радар-котедж.
Радар закинув у шафку підручники і грюкнув дверцятами. Навіть гамір у коридорі ненадовго ущух, коли він, звівши очі до небес, заволав:
— Я НЕ ВИНЕН, ЩО У МОЇХ БАТЬКІВ НАЙБІЛЬША НА СВІТІ КОЛЕКЦІЯ ЧОРНИХ САНТА-КЛАУСІВ!
Я вже, напевно, втисячне чую цю фразу з вуст Радара: "найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів", — але мені й досі смішно. Вся справа в тому, що це ще й правда. Пам'ятаю, як я прийшов до нього вперше. Мені було років тринадцять, мабуть. Сталося це навесні, за кілька місяців після Різдва, — але на всіх підвіконнях стояли чорношкірі Санта-Клауси. На перилах висіли паперові фігурки. Обідній стіл був прикрашений свічками у вигляді чорних Санта-Клаусів. Над коминком висіла олійна картина на ту ж таки тему, і сам коминок був заставлений фігурками чорношкірих Санта-Клаусів. З Намібії батьки Радара привезли коробочку цукерок у вигляді чорного Санти. Чорний пластмасовий Санта з підсвіткою, який з Дня подяки до Нового року стояв у дворі біля поштової скриньки, решту часу проводив у гостьовій ванній, обклеєній шпалерами, які вручну були розмальовані Санта-Клаусами за допомогою губки-трафарету і чорної фарби. І всі кімнати — за винятком Радарової — стали домівкою численних чорних Сант: пластмасових, гіпсових, мармурових, череп'яних, дерев'яних, гумових, ганчір'яних. Усього їх було тисяча двісті штук. На будинку навіть висіла табличка, яка сповіщала, що за офіційним визнанням Товариства любителів Різдва тут живуть справжні цінителі.
— Друже, ти повинен їй зізнатися, — сказав я. — Просто скажи: "Анжело, ти мені дуже подобаєшся, тож ти повинна дещо про мене знати: коли ми прийдемо до мене додому і почнемо цілуватися, на нас будуть дивитися дві тисячі чотириста очей тисячі двохсот чорношкірих Санта-Клаусів".
Радар провів долонею по своєму їжачкові й похитав головою.
— Так, я з нею побалакаю, хоча не впевнений, що скористаюся твоїм формулюванням.
Я пішов на основи держави і права, а Бен — на факультатив з дизайну відеоігор. Ще два уроки я спостерігав за годинником, а коли все нарешті закінчилося, мою душу переповнило полегшення: вже менше як за місяць школа залишиться позаду, і здається, що кожен день тепер минає марно.
Повернувшись додому, замість обіду я з'їв два бутерброди з арахісовим маслом і варенням. Потім подивився покер по ТБ. О шостій повернулися батьки, обнялися самі та пригорнули мене. Потім у нас була справжня вечеря — макаронна запіканка. Вони запитали, як там школа. Запитали, як там бал. Чудувалися, як добре мене виховали. Розповіли, що їм довелося цілий день працювати з людьми, яким дісталися не такі гарні батьки, як мені. Тоді вони пішли дивитися телевізор, а я рушив до себе — перевірити пошту. Трохи часу вділив англійській, твору на тему "Великого Гетсбі". Трохи почитав "Федераліста"[1] для підготовки до іспиту з основ держави і права. Початився з Беном, потім у мережу вийшов і Радар. Упродовж розмови фраза "найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів" використовувалася ним чотири рази, і я щоразу сміявся. Я сказав, що радий за нього, — ну, що у нього тепер є дівчина. Він відказав, що літо, напевне, буде нічогеньке. Я погодився. Було п'яте травня, але це ще нічого не означало, тому що всі мої дні були подібні один до одного і це завдавало мені втіхи — я полюбляв рутину. Я любив нудне життя. Мене цей факт не засмучував, це просто був факт. Тобто п'яте травня могло пройти як звичайнісінький день — якби незадовго до опівночі Марго Рот Шпігельман не відчинила мого вікна, на якому більше не було сітки. Це сталося вперше відтоді, як вона звеліла мені зачинити його дев'ять років тому.