Гречаний. Кравець! Бурятинський! Негайно на дорогу! Обрізати на Голту проводи!
Кравець і Бурятинський без слів кидаються виконувати наказ.
Гречаний (до Пугача). Ну що ж з тобою... Кулю тобі в лоб?
Пугач. Як хочте. Знаю: винен перед вами... Але дайте ніч. Дайте мені одну оцю ніч! Я спокутую! Я сам вам уб'ю офіцера, з м'ясом вирву у нього той список!
Ісаченко. Тепер вирвеш...
Пугач. Вирву! Він у кабінеті ночує! Жандарми розійдуться на пости, в секрети... Доручіть — і до ранку список буде у вас!
Маруся. А *юго? Доручіть, хай спокутує... Розквитатися встигнете!
Поля (до Пугача). Розкажи, як це сталось? Тебе били?
Пугач (показує їй руки). Ось пальці порозпухали — голки заганяли під нігті. Ох, як там катують, гади! Ісаченко. А інших... Митю, Івана хіба не били?
Пугач. Били і їх. О, як ще били!
Парфен. Але ж вони мовчали? Чи в них, по-твоєму, нерви не такі чутливі, як у тебе?
Пугач. Думаєш, він мене побоями взяв? Чобітьми по мені топтались — терпів, голки заганяли — терпів, а ось коли вже надвечір підвів він мене до вікна і сказав: дивись!., тут у мене наче щось обірвалось... Глянув я, а там крайнеба палає і граки над хатами літають... Діти галасують на ковзанці... І все оце буде, а я ні? Ех, друзі, складний це світ — людська душа! Та й кому стало б легше, якби вони з мене труп зробили? А головне — я був певен, що тільки вийду — вас попереджу. І вас' попереджу, і в той же час себе, своє життя збережу для організації.
Бєлічков. Безчесне життя й для організації не потрібне.
Гречаний. Ясно одно: нападу на пост не минути. Тож не гаятись. Я пропоную такий план нападу. До приміщення вриваємось ми вдвох — я і Пугач. Там більше не треба. Я беру на себе зняти вартового, звільнити з камери товаришів, тобі, Пугач,— знищити офіцера, добути список...
Пугач (з готовністю). Буде зроблено!
Гречаний. Групу прикриття очолить Ісаченко з своєю п'ятіркою. Вам йередається кулемет, бо якщо підоспіють жандарми з обходів, вам доведеться туго... Дівчата — Поля й Маруся — будуть при вас: можливо, треба буде кому робити перев'язку. Все ясно?
Голоси. Ясно.
Гречаний. Тоді — по зброю. Вам, дівчата, захопити бинти й смолоскипи. Збір призначаю біля Михай-лишиної пустки.
На місці збору — біля напівзруйнованої Михайли-шиної пустки — стоїть Парфен. Ровом, попід зарослями дерези, пробирається з незапаленим смолоскипом у руці Поля. Наблизившись до Парфена, передихнула.
Поля. Нема ще нікого?
Парфен. Ми перші з тобою.
Поля. Я так спішила... Хотіла хоч трохи з тобою удвох побути... А то коли тепер і доведеться... Адже це таки бій.
Парфен. Бій.
Поля. Кажуть, що людина перед боєм наперед може відчути, загине вона чи ні.
П а р ф е н. Я не вірю в передчуття.
Поля. Я теж... Чомусь віриться, що обоє ми житимем, живими зустрінемо ранок... Володимир Степанович уже знає, що в нас тут піднялось?
Парфен. На жаль, ні. З ним у мене зустріч на завтра на вечір призначена. А нам, правду кажучи, зараз його дуже не вистачає.
Поля. Не журись, Парфене, все буде добре. Ось розштурмуємо їх, проклятих, очистимо від них Крим-ку...
Парфен. А там?
Поля. А там очистимо все Побужжя... Парфен. А там? Поля. А там уже й весна буде. Парфен. Ти сірники захопила? Поля. На ось візьми... Скажи, Парфене... невже ти ніколи не догадувався про мої почуття до тебе? Парфен. А ти про мої?
Поля. Іноді... трохи. А оце вирішила: побіжу, побачуся, все йому скажу. Бо уб'ють ненароком, а він і не знатиме, які до нього почуття в серці носила одна дівчина.
Парфен. Ні, Полю, я знав, я знаю. Та й хіба можна цього не знати? Поля. Це правда.
Парфен. Одна ти для мене — раз і назавжди. А що не говорив тобі досі про це, то... хіба зараз про це говорити? Знати, що тебе кохають, самому кохати — це ж яке щастя! Аж навіть соромно бути таким щасливим, коли навкруги стільки горя, коли весь народ наш у горі...
Поля. Може, це й справді гріх, що ми в такий час... покохались?
Парфен. Ні, те, що я почуваю до тебе, не може бути гріхом. Це — як сонце. Куди не йду, що не роблю, весь час мовби почуваю на собі твій погляд. Як промінь сонця, скрізь він мене дістає... І тоді хочеться зробити ще більше, ще краще, щоб ти могла гордитися мною...
Поля. Отак і мені... Не буваю ніколи одна, все наче удвох та удвох ми, все бачу очі твої, усмішку... Парфене! Треба ж було, щоб таке радісне, таке світле почуття прийшло до нас в це лихоліття?!
Парфен. Може, для того й прийшло, щоб окрилити нас... А тс-с! Здається, хлопці йдуть.
Заходять групою хлопці" тягнучи кулемет.
Ісаченко (до Полі й Парфена)— Пробачте, якщо перешкодили...
Поля (пригортаючись до Парфена). Нам тепер уже ніхто не перешкодить. Ніхто і ніщо!
Ніч. В приміщенні жандармського поста темно. Світло горить лише в кабінеті локотенента Анушку. В кабінеті двоє — Анушку і його собака Консул. Розхристаний, в розстебнутому френчі офіцер нервово крутить ручку телефону:
— Алло! Алло! Голта! Голта!
Телефон не відповідає. Лайнувшись, Анушку втомлено відкинувся на спинку крісла.
В цей момент Консул, нагостривши вуха, став передніми лапами на стіл.
Лунає постріл. Гасне світло. В півтемряві бачимо, як падає на порозі вартовий. Гречаний, переметнувшись через нього, кидається до дверей камери визволяти товаришів. Пугач з розгону відчиняє двері до кабінету Анушку. Назустріч йому кидається Консул. В темряві зав'язується смертельна боротьба. Надворі, в районі поста, знялася стрілянина.
В цей же час в Катеринці над убогою постелькою доньки стоїть з дружиною Моргуненко. Він нероздяг-нутий, лише скинув шапку, тримає її в руці. Зачувши далеку стрілянину, насторожився.
Моргуненко (прислухаючись). Десь за річкою. Йібито в Кримці... Що б це могло бути?
Дружина (намагаючись приховати тривогу). Мабуть, жандарми знову понапивались... На тому тижні теж отак, п'яні відкрили серед ночі пальбу.
Моргуненко. Вже й кулемет строчить... Ні, Шу-ро, це не п'яні.
Дружина. Вранці дізнаємось...
Моргуненко. Вранці? Ні, я мушу дізнатися зараз.
Дружина. В кого? Нема кого спитати...
Моргуненко. Ніч темна, я зможу непомітно пробратись на той бік...
Дружина. В Кримку? Та ти ж чуєш, яка там стрілянина... Там справжній бій іде!