— Хай мене грім уб'є! — вигукнув він.— Невже це вона підстроїла? Після всього, що я до неї почував, після всіх її запевнень! Шахрайка! І вони зняли нас, коли я поцілував ЇЇ! Ускочив, чорти б його взяли, це дівчисько, чи вся їх зграя, все ж обдурила мене, і після того, як мені пощастило уникнути стількох небезпек! Підстроєно з та-, ким розрахунком, щоб зробити марним її зізнання. Виходить, вона змінила своє ставлення до мене. Або ніколи не любила мене. (Похмура, бентежлива думка!) Невже вона... чи могла вона... знати... зробити таку річ?—гадав він.—> Хто ж переслідував мене ввесь час? Вона і Тілні чи сам Тілні?
Хмурий і безпорадний, він повернувся й пішов.
Що ж тепер буде? Вся його кар'єра в небезпеці. Відто-
ді як дружина його повернулася, все ніби було гаразд, але коли він виступить зі своїм викриттям, що тоді?. На світ вирине фотографія! Його буде зганьблено! Або він опиниться на межі цього. А що тоді? Він міг би виступити із спростованням, заявити, що це шахрайство, що фотографія — фальшивка, подати зізнання Імоджін. Але чи зможе він це довести? її руки обвилися круг його шиї. Він обійняв її. Два кінооператори з різних точок зафіксували цю картину! Чи зможе він пояснити? Чи зможе він знову знайти Імоджін? І чи розумно це? Чи дасть вона свідчення на його користь? А якщо й дасть, що з того? Хіба хоч хто-небудь повірить морально опороченій людині? Хіба дадуть йому тепер висунутись на полі політичної діяльності? Навряд. На нього чекають глум, знущання. Ніхто не повірить, крім дружини, а вона нічим не зможе йому допомогти.
З тупим болем у серці понуро брів він вулицею, ясно усвідомлюючи, що через його дурну добрість та поблажливість праця багатьох місяців за кілька хвилин пішла прахом і що ніколи більше — його політичні друзі такі обережні,— ніколи більше, в усякому разі, в цьому місті, в нього не буде надії вступити в обітовану землю свого кращого майбутнього — того майбутнього, на яке він поглядав з таким сподіванням... не буде надії ні для нього, ні для дружини, ні для малюка.
"Дурень! Ну й дурень! — сердито обізвав він себе і знову: — Дурень! Дурень!" Нащо він був так безглуздо чутливим і легковірним? Нащо захопився нею? Але, не знайшовши відповіді і ясного виходу з цього становища, крім єдиної можливості все заперечувати й висувати контробвинувачення, він поволі попростував до своєї контори, яка здалася йому тепер такою похмурою,— до контори, де він стільки часу працював, але де після того, що сталося, він, мабуть, більше не зможе працювати, а коли І зможе, то без особливої вигоди для себе.
"Тілні! Імоджін! — думав він.— Які ж вони обоє спритні, падлюки... Тілні принаймні..." — Навіть тепер він не був певний, що Імоджін винна,— і, міркуючи таким чином, він пройшов до себе в контору, залишивши за дверима вуличну юрму, величезну обдурену юрму, яку Тілні, і мер, і всі політикани щоденно і щогодинно використовують у своїх інтересах, ту саму юрму, якій він хотів допомогти і проти якої, як і проти нього, було підготовлено і так легко й наприкінці так успішно здійснено цю маленьку змову.