— А… а-а!..— почулося рівночасно сонне бурчання.
Йон так і скаменів, так і закляк з протягненою над бо-родою рукою. Серце перестало йому битись у грудях. Минула хвилина. Знов тихо.
Йон, як тінь, посунув далі. Чиясь маленька нога виткну-лась з-під рядна. "Ні, це знов не Гашіца…" Вже на кінці призьби пізнав Йон Гашіцу по чорних косах, що вибились з-під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки.
— Гашіце!.. Гашіце!..— пошепки кликав він її, злегенька сіпаючи за плече. Але дівчина спала, як забита.
— Гашіце! прокинься… то я, Йон…
Гашіца повела неспокійно головою, раптом схопилась і сіла на призьбі, протираючи очі кулаком.
— Гашіце,— благав Йон,— ходім звідсіль в садок чи куди…
Гашіца відвела від очей кулак, глянула на Йона і вжах-нулась.
— Ти чого прийшов? Тікай зараз… почують…
— Не почують,— шепотів парубок і потяг її за причілок.— Я казав, що прийду, от і прийшов,— потішав він Гашіцу, держачи її за руку, і оповів їй, як наколов собі руку батьковою бородою.
Гашіца дивувалась його сміливості та сміялась.
— Знаєш що, я так хочу пити, аж у мене серце горить… Чи нема чого напитись? — скінчив він.
— В сінях вода стоїть…
— Ат, що вода! Чи не лишилось часом в карафці вина?
Гашіца задумалась.
— Стій! — сказала вона. — Я зараз! — І подалась до хати.
Відчинивши тихенько сінешні двері, а потому й хатні, вона полізла в мисник, намацала там тоненьку воскову свічечку та сірнички, потому налапала на стіні ключ від льоху і так же тихенько вернулась до Йона.
— Ходім! — покликала вона його, подаючись наперед.
Вони пройшли повз сплячих навшпинячки, одно за другим, повитягавши сторожко шиї.
Коли проходили повз собаку, та загарчала спросоння, але не прокинулась.
Гашіца відчинила льох. На них війнуло холодом та спе-цифічним духом льоху. Пройшли кілька ступенів у темряві, а потому засвітили свічечку. Темрява пірхнула від світла і забилась по кутках.
Гашіца приліпила свічечку до бочки. Дев’ять таких бочок, повних вина, повипинали боки і розляглись пишно підковою попід стінами льоху. Відра й куфи, великі й малі, стояли осторонь. Льох дивився поважно, похмуро навіть. Тільки чорні тіні від нерівного світла тонкої жовтої свічечки жахливо хилиталися.
— Котре біле? — збудив тишу Йон.
Гашіца мовчки взяла куфу, приставила до бочки і ви-смикнула чіп. Прозора злотиста рідина цівкою впала на дно куфи і зашуміла. Коли вино сягнуло до половини посудинки, Йон зупинив Гашіцу.
— Доволі!
Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну і пожадливо припав устами до вина.
Гашіца, спершись на бочку, не спускала ока зі свого милого, немов розкошувала його приємністю.
— Бун джін,— відсапнув нарешті Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долі куфу.— Дуже дякую,— додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Гашіцу. Дівчина не пручалась. Їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтіла від дотику тих сильних жилавих рук, від того тепла молодого любого тіла. В ухах немов дзвенить щось, в голові якийсь туман… Вона наче з-за стіни чує Йонів голос, його слова…
О! вона не жалкуватиме, що покохала його… Його всі парубки бояться, бо він сильний… Хто з ним зрівняється силою? Ніхто! Он учора Петраки, теж сильний флакев[14], намігсь боротися з ним, то він, Йон, як хрьопнув ним об землю, то мало з парубка душа не втекла… А хитрий він який!.. До всього хитрий… Його й у війську не битимуть, як доведеться йти на місяць, бо він і русешті знає… От котрий втне так: "Веруу… діноо… боа… цадер… жите — тца… небо — земля… відьма… не відьма…"?
Йон навіть пустив Гашіцу, так його захопили ті незро-зумілі чужі слова cred’a[15] — русешті… Жахливе світло воскової свічечки ледве осявало Йонову фігуру, його опущені додолу руки, дзюбате обличя з виразом скупченої уваги, широкі уста, що чудно кривились при вимовлянню незрозумілих слів. Йон монотонно цідив слово по слові, а Гашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.
"Який він розумний!.." — думала вона, почуваючи в грудях новий приплив почуття.
— Біне? — поспитав Йон, скінчивши.
— Tape біне![16] — прошепотіла Гашіца.— Тільки я нічого не зрозуміла.
— Га! Цього й хлопці не розуміють, не то дівчата…
І з цими словами Йон видудлив решту вина з куфи.
Теплом розіллялось вино по тілу; в оці блиснув огник… на серці стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість…
Задерши голову та заклавши пальці в кишені лейбика, Йон з почуттям власної вищості звернувся знов до Гашіци:
— А знаєш ти, що таке присяга?
— Ні, не знаю,— сумно відповіла дівчина.
— Не знаєш?.. Присяга єст… клятуа… дан… ая… пре.., боо… христо… спаси… вєру… прауду…
— Тц… тц!..— щиро дивувалась Гашіца, мотаючи головою.— Яке ж воно трудне…
— Ег, що то трудне! — розпалювавсь Йон.— Я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу?
Йон скрутнувсь по льохові, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицію, підняв кумедно догори плечі, так що голова сховалась межи ними, і, забуваючи на небезпечність свого становища у чужому льохові, на весь голос закомандував:
— Руж на пле-чо! Ас-два… ас-два…
Вся фігура Йонова — з випнутими догори плечима, між якими стирчало дзюбате обличчя, з притиснутою до боку мітлою та ногами, що, мов у півня, далеко закидались наперед,— здавалась Гашіці такою кумедною, що вона не могла вдержатись від сміху. Але Йон не помічав того сміху. Він гасав по льохові, важко гупаючи ногами, та вигукував наголос:
— Ас-два… ас-два!.. Руж вол-но!..
Враз знадвору почулось несамовите гавкання, а за хвилину грубий чоловічий голос:
— Хто там?
Йон так і присів на місці. Гашіца, почувши батьків оклик, кинулась до свічечки і вмить загасила її. В льохові стало чорно й тихо; лиш знадвору долітали сюди гавкання собаки та важке чалапання ніг.
— Хто там? — вдруге поспитав голос.
Йон сидів у пітьмі та з міною дурника вдивлявся у тем-ряву. Гашіца тремтіла за бочкою.
Але трохи згодом надворі все стихло: собака поскавучала та й замовкла, чалапання розпливлось десь у нічній тиші.
— Гашіце! — пошепки обізвався Йон.
— Чого?
— Де ти?
— Отут, за бочкою…
Йон навпомацки дочовгався до Гашіци і пригорнувся до неї. Якусь хвилину вони сиділи мовчки.