Хоч Богданові клеїлися очі до с іу, він переміг себе й почав уголос відмовляти покаянні псалми, а Микола повторяв за ним слово за словом. А як кінчили вже, помітив Богдан, що його товариш засипляє, й сам заснув...
Та недовго їм спалося. Прийшов час переміни гребців. Наставники будили сплячих, копаючи їх немилосердно ногами. Микола спав, мов неживий. Даремне його копали. Він відкрив на хвилину очі, та не мав сили підвестися. Наставник почав його бити.
— Його б оставити на цей раз, хай відпічне! — говорив Богдан.
— Не твое діло,— воркнув по-собачому потурнак. Прикликав двох невольників та щось до них по-турецькому проговорив. Вони взяли Миколу за руки й ноги, розмахнулися й викинули через борт у море.
Наляканий Степан дрижав усім тілом і пригорнувся до Богдана.
— Помолись, Степане, за йо^о праведну душу.
— І нам таке буде,— каже Степан.
— Не мусить таке бути. Ми ще молоді й не одне прийдеться нам пережити. Ходімо, хлопче, на наші місця, щоб нас не розлучили.
Приковано їх до лави. Богдан каже:
— Пам'ятай, Степане: ми так маємо робити, щоб не дати їм ніколи причини знущатися над нами. І тримайся мене все, щоб ми могли однакову долю мати й ніколи не розлучатися.
— Я не хочу ніколи з вами розлучатися, бо без вас я певно пропав би.
І справді так було. Наставник не мав ніколи причини лаяти їх та зневажати й вважав їх парою найкращих гребців.
їздили так по Чорному морі до осені. Восени бували тут часто великі бурі. Високі гори-хвилі підносили галеру високо-високо й кидали нею у пропасть. То знову клали її на бік і держали її так якийсь час. поки не випустили її з своїх обіймів. Людей кидало, мов снопами, розбивало їм голови об стіни. А вже для прикованих гребців було справжнє пекло. Й нг чердакові ніхто не міг вдержатися на ногах. Тоді вся галера перемінювалася в багатоязичний дім молитви. Молилися на всіх мовах, на всіх вірах. Тоді справджувалася народна приповідка: "Не хочеш молитися — йди на море вчитися". Тоді й твердосердні наглядачі ставали м'якші.
Часті бурі так ушкодили галеру, що треба було її направляти. Галера поплила в царгородську пристань.
Невольників висадили на берег, бо ж гребців більш не було треба. Були вони вихуділі, заморені голодом немиті, обдерті... І сам Богдан, певно, не був би себе пізнав. Обличчя заросле, на голові довге волосся, скудовчене, що, довго нечесане, позбивалося в ковтуни. Вилиці виставали, мов у мерця, і тільки чорні очі горіли вогнем.
При виході стояв знатний турецький старшина та приглядався пильно до невольників. На Богдана звернув свою особливу увагу. Старшина дав знак і його відлучили від гурту та поставили на боці. Біля його станув Степан.
Паша,— цей старшина був паша,^ приступив до Богдана.
— Чи ти козак? — спитав його через товмача.
— Козак реєстровий з чигиринського полку.
— Де тебе узяли? В Криму? А, може, в Синопі, бо цей шайтан Сагайдак аж туди недавно поважився.
— Мене взяли під Цецорою.
— То, може, ти польський шляхтич — чому ж не дадуть за тебе окупу?
— Я шляхтич руський, православної віри, і немає кому мене викупити, бо мій батько поляг під Цецорою.
Паша заговорив щось до своїх людей і вони оставили Богдана, а Степана хотіли забрати. Богдан каже до товмача:
— Попроси його милості, щоб його оставили при мені, це мій брат.
Паша дозволив, і обох їх повели в Царгород. Турецький народ навіть не глянув на цих обірванців, бо ж це в Царгороді — звичайна річ. Завели їх до величної палати над Босфором. Тут проживав паша.
Поперед усього повели їх у лазню. Господи, що за розкіш! Багато болота та бруду треба було змити, за-ки до тіла добралися. Опісля взяли їх під ножиці й бритву, а там і одежа найшлася. Повечеряли і полягали спати, перший раз у чистій постелі. Здавалося їм, що це якийсь чарівний сон.
— Не забувай, Степане, що ти мій брат. Коли б ця брехня виявилася, то ми обидва пропали. Маєш казати, що ми оба на приказ гетьмаїїа Конєцполь-ського пішли на війну. Ти навіть козаком ще не був, тільки чурою при батькові, що поліг під Цецорою.
На другий день повели їх перед обличчя його милості Селіма-паші. Він поглянув на невольників і всміхнувся.
— Ну, тепер ви схожі на людей. Скажи мені, ти, старший, чим ти був, яка в тебе освіта?
— Я скінчив школу в єзуїтів у Львові й Ярославлі, а опісля господарював при батькові в нашій садибі в Суботові під Чигирином, поки нас гетьман не покликав у похід.
— Мені відомо, що козаки мають гетьмана — якогось чортівського Сагайдака, що від нього нам життя немає.
— Сагайдачний не є тепер козацьким гетьманом. Зрештою, він не має ніякого права до реєстрових козаків. Ми підлягаємо безпосередньо польським гетьманам.
— Чи ти мені правду говориш? — питає паша і дивиться Богданові просто в очі.
— Я готовий присягнути на євангеліє, що так було, як я виїздив під Цецору.
І товмач потвердив, що тоді Сагайдачний не був гетьманом.
— Які наміри має польський король супроти високої Порти?
Богдан тільки руки розвів.
— Як же ж мені, худопахолкові, знати про королівські наміри?
— Тепер бачу, що ти говориш правду. Я сам знаю, що ти цього знати не можеш, та хотів знати, чи не пічнеш ти торочити теревенів, що ти з королем при одному столі сидів. Тут вже й такі брехуни бували... Та скажи мені, чи козацтво вдоволене з польського короля Жигмонта?
— Ні, ваша милосте, бо король дуже вже єзуїтів слухає, та окраїнні пани православну віру угні-тають та замучують народ панщиною.
Паша слухав уважно, помовчав трохи, а тоді питає:
— А чи ти знаєш, чому я взяв тебе з галери до себе?
— Не вгадаю, ваша милосте.
— Я хотів від тебе довідатися, чому козаки так на нас завзялися, що просвітку від них не маємо?
— Якби не татарські набіги на християнські землі та тайні прикази короля, щоб козаки непокоїли Туреччину, між високою Портою і козацький народом були б дуже гарні відносини.
— Ти добре говориш, і по твоїй мові бачу, що ти чогось вчився. Тільки те не виходить на правду, щоб польський король приказував козакам нападати на наші землі. Та ж на наші часті жалоби він завжди виправдується, що козаки — це не його люди, тільки розбишаки, що не признають його за пана.
— Ваша милосте, а чи козаки винні тому, що пан Потоцький, снятинський староста, пішов на турецькі землі в обороні свого тестя Могили? А чи в цій останній війні, що так славно скінчилася для вас під Цецорою, теж козаки були причиною? Та ж козаки відмовилися від цього походу і пішло тільки дві тисячі нас, реєстрових козаків, що підлягаємо польським гетьмацам. Взяв нас гетьман на показ, щоб знову змогти зьалити вину на козаків. Таке було й з московською війною, що стільки біди та клопотів принесла По.тьщі.