– Пан маршалок мають якусь гризоту? – закинув налазливий бувший канцеліст.
– Навіть велику, – зітхнув пан маршалок і звірився Шварцові зі своїм клопотом.
– О, коли лиш стілько, – скрикнув сей, – то можу зараз служити пану маршалкові своєю інформацією. Панські векслі находяться в руках Вагмана.
– Вагмана! Тої п’явки! – скрикнув маршалок. – А відки ж ви се знаєте?
– О, я віддавна маю його на оці. Сей чоловік – причина мойого нещастя, а я не привик дарувати своєї кривди. З одним львівським жидом він трактував про перепродання всього панського довгу, а сей знов обернувся до мене за деякими інформаціями. Відти я й довідався про те, що той вовк наострив свої зуби на пана маршалка. О, від нього можна надіятися всього найгіршого.
Пан маршалок знав се й сам і без Шварцового впевнювання, але не знав найважнішого: як захоронити себе від зубів сього вовка. Тож, відіславши Шварца з його услугами до пані маршалкової, якій просив не говорити нічого про сі прикрі довгові справи, сам він, ходячи по гарній маршалківській залі в будинку ради повітової, почав міркувати, що йому робити далі. Та нараз зупинився, на його лиці заяснів усміх, і він навіть ударив себе долонею по чолі. Гай, гай! Що за дивне сотворіння чоловік! Найближчі, найнатуральніші думки приходять йому в голову найпізніше! До найближчої мети мусить доходити крутими, далекими манівцями! Адже ж що може бути простіше, як конверсія всіх отсих векселевих довгів на одну позичку в будущій зреформованій повітовій касі? Йому, маршалкові, позички, хоч і як високої, каса не посміє відмовити. Значить, коби тільки якнайшвидше доконати реформи! А й ся справа була майже запевнена, опозиція Кшивотульського вже тепер дуже слаба, а по іменинах пані маршалкової, надіятися, й зовсім перестане існувати. Ліквідація обох існуючих кас – проста формальність, і перед Великоднем, у великім пості, можна буде позбутися отсього упиря, що морив його душу. Треба тільки ще одного: випросити у Вагмана проволоку до того часу. І, роздумавши се, пан маршалок переждав, доки почало смеркати, і, одягши свою легку загортку, пішки, крадучись вулицями і пильнуючи йти так, щоб його ніхто не пізнавав, поспішив до Вагманового помешкання.
Вагман приняв пана маршалка покірно, просив його сідати, а сам, стоячи перед ним, запитав, чим може служити? Пан маршалок усміхнувся на кутні зуби.
– Чую, що у вас мої векселі.
– Дещо є.
– Ви завдали собі праці скупити їх.
– Продавали, то я купував.
– Яку ціль мали ви, скуповуючи мої довги?
– Інтерес, прошу вельможного пана маршалка. Пан маршалок добра фірма, то чому ж не маю купити?
– І що ж думаєте робити з ними?
– Що маю робити? Надіюся, що пан маршалок сплатять. Адже папери добрі.
– Не бійтеся, пане Вагман, свого підпису я ніколи не заперечу.
– Може, вельможний пан маршалок хочуть зараз сплатити дещо?
– Бачите, пане Вагман, дещо я міг би, але думаю, що ліпше буде все відразу. У вас там багато тих папірців?
– Буде на п’ятдесят тисяч, а може й троха більше.
– Отже, бачите, у мене накльована фінансова операція, що позволить мені сплатити все те відразу.
– Але коли?
– До Великодня найдалі. Можете до того часу переждати?
– Що ж, пан маршалок знають, in Geldsachen hört die Gemültlichkeit auf1. Я пана маршалка не хочу руйнувати, бо то для мене не є ніякий інтерес. Але все-таки ліпше було би сплатити все якнайшвидше. Знають пан маршалок, гроші гроші родять, проценти ростуть.
– Се вже моя страта. Що маю робити! Прийде час, то заплачу все. Тілько прошу підождати, найдалі до Великодня.
– Що ж, пан маршалок знають, такі папери – то перелетні птахи. Сьогодні вони в моїх руках, завтра трафиться купець, і я продам їх, а тоді не можу ручити ні за що.
– Розуміється, пане Вагман, розуміється. Я проти того нічого не говорю. Але дві чемності можете мені зробити.
– Які?
– Одну ту: доки папери в ваших руках, не робіть ніяких кроків до Великодня. До того часу надіюсь усе сплатити.
– Се можна. А друге?
– Друге те: як продасте кому мої папери, дайте мені знати, кому.
– Гм. Часом такий купець не бажає собі того.
Пан маршалок глянув підзорливо на Вагмана.
– Маєте нап’ятого такого купця?
– Та... наразі не маю. Але, може, трафиться.
– Га, робіть, як знаєте, – кинув недбало маршалок. – Але се перше обіцюєте мені?
– Нехай буде й так.
– І се преці можете обіцяти мені, що дасте знати, коли продаватимете мої папери.
– Нехай і так буде.
– Слово честі!
– На хайрем.
Пан маршалок подав Вагманові ласкаво руку і вийшов геть.
XLIII
Іменини пані маршалкової відбулися гучно-бучно і гідно піддержували традицію "старопольської гостинності" дому Брикальських. З’їхалася мало що не вся шляхта з повіту, розуміється, з виїмками шляхтичів "mojżeszowego wyznania"2, до яких пані маршалкова почувала сердечну антипатію. Приїхав пан президент окружного суду, також спеціально "доконче" запрошений паном маршалком. Вже над вечором прибув граф Кшивотульський бричкою, запряженою парою огнистих шпаків; хоч граф, він із опозиції іншим неутитулованим шляхтичам у повіті ніколи не їздив чвіркою.
Швидко по його приїзді розпочався обід. Господар і господиня заскакували коло нього, даючи йому до пізнання, що властиво на його приїзд ждали всі. До обіду покликано при ударі шостої. Графа Кшивотульського посаджено на чільнім місці, праворуч пані соленізантки. Ліворуч неї сів пан президент, а праворуч графа засів господар дому. Далі позасідала решта товариства – розуміється, самі "свої", гербові, nati et possessionati1. Другий стіл, для панських офіціалістів і менше видних гостей, був заставлений у офіцинах, а третій, для візників і двірні – в челядній. Пані маршалкова строго перестерігала звичаю і етикети. Перший стіл мав, по старому звичаю, мати дванадцять "дань", другий шість, а третій три.
Граф Кшивотульський і загалом сими часами був не в добрім гуморі, а побачивши президента між гістьми, скваснів до решти. Він сидів між господинею й господарем як сам не свій, піддержував розмову слабо, їв і пив мало, а на сердечне припрошування пані маршалкової відповідав чемно, але без того дотепу, який робив його звичайно душею товариства. Він почував, що його зваблено в лапку і що йому, мабуть, не втекти з неї.