Оленчук не впізнавав своїх штурмовиків. Замість виснаженої, смертельно втомленої колони, що тільки-но знемагала в багновищах Сиваша, пролітали перед ним зараз лави інших, неприродно блідих, проте мовби окрилених людей. У довгих шинелях і високих шоломах, вони й самі були зараз якісь незвичайно високі в цьому страшному, мертвотно-голубому сяйві прожекторів...
— Вперед! Вперед!
Падають під кулями і знову зводяться в повний зріст, кидаючись на штурм берегових укріплень, гранатами пробиваючи проходи в колючих дротах:
— Дайош Крим!
XXXVI
Звістка про те, що колони комуністів, перебрівши вночі Сиваш, прорвали берегові укріплення Литовського півострова, зчинила тривогу по білих штабах. Перебрели море, заходять у тил! Щоб ліквідувати прорив, Врангель змушений був обернути лицем до півострова дві дивізії з-під Перекопу, кинув сюди кращі свої резерви. Жерла гармат з перекопських позицій теж було повернуто на Сиваш. Червоні полки, що пішли вслід штурмовим колонам, могли вже рухатись по відкритому дну лише перебіжками, глухнучи в пекельному гуркоті важких снарядів, що рвались і рвались по всьому Сивашу, викидаючи в небо величезні стовпи багнюки. Навряд чи хто знав і коли-небудь узнає, скільки їх, безіменних героїв, у ці штурмові години разом з артилерією, кіньми, разом з гвинтівками та кулеметами назавжди пішли в прогноїии Сиваша.
Настав день 8 листопада — перший день, коли червоні бійці вели бої по той бік Сиваша, на кримській землі.
Данька Яреська цей день застав у відкритім пере-копськім степу, на запустілому чабанському стійбищі, де, чекаючи атаки на вал. знайшли собі затишок бійці однієї з штурмових хвиль 455-го стрілецького полку.
Холод проймав до кісток: при цілковитому безсніжжі мороз досягав кільканадцяти градусів. Багато в ці дні було обморожених. Тисячі тих, кому випало гибі-ти у відкритім степу, з заздрістю поглядали на далекі, обшугані вітрами присиваські села: там було людське тепло, там можна було б обігрітись. У степу навіть бійці-сибіряки, звиклі до суворих сибірських зим, найбільше потерпали не від чого іншого, а саме від лютої цієї холоднечі, від безсніжної таврійської зими, що наскрізь тебе пронизує своїми буранистими вітрами.
В таких умовах напівзруйноване чабанське стійбище стало для червоноармійців просто знахідкою. Яресь-кові тутешні місця знайомі давно, знайоме йому і це стійбище, що серед чабанів звалося колись табором Пекельним. Ще чабануючи у Фальцфейнів, не раз він, рятуючись від буранів, заходив з отарою аж сюди, на віддалений степовий табір, де були тоді величезні загорожі для худоби, були й теплі печі в напівземлянках для батраків та чабанів, щоб вони могли перегрітися тут після цілоденних блукань на відкритій степовій стужі.
За роки війни табір розруйнувався, перетворився в пустирище: кошари порозтягувано, землянки порозвалювались, тільки й зосталися купи глини та рештки плетених загорож, під якими позбивалися, тулячись один до одного, Яреськові однополчани.
Хоч би вже швидше атака на вал! — цим зараз тут живуть. Знають бійці, що вся країна в ці святкові революційні дні дивиться на них, чекає від них останнього удару. Знають, що товариші їхні, перебрівши вночі багнища Сиваша, вже б'ються на Литовському або, притиснуті до землі ураганним вогнем батарей, лежать перед самим валом.
— Товаришу комісар, коли ж ми? — нетерпляче звертаються червоноармійці до свого комісара Безбо-родова, в минулому івановського ткача.
— Витримка, витримка, товариші,— каже він і, переходячи від бійця до бійця, перевіряє, чи наточені ножиці, чи зброя, в належнім порядку.
Присівши неподалік Яреська, комісар деякий час уважно стежить, як Данько, оточений товаришами, мовчки викладає невеличке вогнище з кізяків та наламаного бур'яну.
— Одразу видно чабанського умільця,— зауважує комісар, тепло поглядаючи на Яреська.— Немало, видно, товаришу Яресько, степових вогників отут по-порозкладав?
— Та було,— відповів Данько і, прилігши, став дмухати в ледь живе багаттячко.
— Тільки дим розганяйте руками, щоб ворог не помітив,— порадив бійцям Безбородов і першим став розганяти рукою дим.
Виметнулись перші язички полум'я, і вже на нього звідусіль навалились тремтячі від холоду бійці, хапаючи тепло.
Жартуючи, стали пригадувати, де й коли найжаркі-ше кому з них було, і котрийсь з ветеранів полку розповів, як вони ще в Оренбурзьких степах на охопленім полум'ям поїзді з Блюхером між білокозаками пробивались. Рухались так: попереду платформа :і тюками вати, за нею паровоз і позаду теж платформа з ватою.
— А біляки б'ють, вата загорілась, вітер роздимає вогонь — що робити? На ротному одежа затлілась, а він: "За мною, товариші!" — і на повнім ходу з вогню та під насип, а ми всією командою за ним. Блюхер теж недалеко від нас у цепу з "гочкісом" лежав. Відбивались, доки й допомога не підійшла.
Декотрі з бійців тим часом, примудрившись, стали смажити над вогнищем десь роздобутий ячмінь.
— Бери! Чорний рис! — трясе біля Яреська жерстиною з підгорілим ячменем червоноармієць-китаєць.
Ділячи, як в аптеці, китаєць насипав ячмінного сма-жива у жменю Яреськові, насипав підряд другому й третьому.
— Бери й ти! — каже китаєць, звертаючись до комісара, що, намагаючись не видати голоду, якось зніяковіло ждав, поки черга дійде до нього.
Весело стало від цього вгощання, позаїдались, губи чорні, хрумтить у кожного на зубах чорний перекоп-ський рис.
Одначе недовго розкошували вони біля тепла. Почався обстріл, стали лягати снаряди по степу < і вогнище довелося загасити.
Зіщулившись, лежить між товаришами Яресько на холодній, мерзлій землі, що аж двигтить від канонади. Ще рік тому, коли він гасав по цьому степу з кили-гейовими повстанцями, була тут у них лише одна гармата з трьома снарядами, і вони, мов великі діти, що граються в війну, били з неї по отій он перекопській дзвіниці... То була пристрілка. І Хорли, і перший тодішній — з "волячими батальйонами" — штурм Перекопу, і кримський рейд — усе то була тільки пристрілка перед незрівнянно тяжчими боями, які ось тепер почались. Дивно складається його, Яреськова, доля. Стільки пройшовши доріг, знов опинився віч-на-віч із Перекопом, тільки все тут тепер якесь мовби інакше: і степ, і хмари, і Турецький вал, що по-тигриному витягся на обрії через увесь перешийок. Є в ньому щось таємниче, щось таке, що притягує, приковує до себе погляди бійців. Коли після запеклих боїв за плацдарм, крізь степи, що все літо й осінь кричали суцільним бойовищем, полки вперше підійшли сюди і сталево блиснули їм попереду оті он осінні води Перекопської затоки і стало видно вал, Яресько душею відчув, що звідси вороття не буде, що тут можна тільки вмерти або перемогти.