— Ой, не кажіть, товаришу,— втрутилася Харити-на.— Ви ще його не знаєте. Хіба в таку ніч він всидить у хаті? Інший би отам щуром принишкнув, а цей...
— Годі, стара,— підвівся Іван.— Чия стежка, той мусить її й рятувати.
І вже рятує. Дубіючи в крижаній воді, забиває обухом кілля, розпоряджається, старшинує серед строганівців.
— Дядьку Іване, чи це не те дерево, що ви готували на крокви?
— Те саме. Давай, клади його сюди.
І кленове брусся, яке роками беріг для нової хати, лягає вподовж гаті на дно Сиваша.
Всі узбережні села вийшли цієї ночі гатити Сиваш. Розтягнувшись далеко в темряву, працюють пліч-о-пліч селяни й армійські сапери, риють вподовж бродів канави, нагортають дамбу з багнюки, втрамбовуючи її соломою, комишем, камінням... Робота ще в самому розпалі, а по незакінченій гаті, по настелених через Гниле море селянських хвіртках та дверях уже починає йти кавалерія в нічну розвітрену темряву, де живими віхами стоять через увесь Сиваш мовчазні зв'язківці, тримаючи провід в закоцюблих руках.
ХХХІХ
Зі степу насувається низом якась чорна туча. Ні, то не туча — рухається маса кінноти. Ось уже чути брязкіт уздечок, дзенькіт шабель. Темніші за ніч лопотять прапори. Стугонить від кінського тупоту степ. Розлютований вітер нещадно тіпає буйні, роками не миті махновські чуби.
Махновці теж ідуть на Сиваш*.
*У вересні, коли врангелівцями були зайняті Олександрівськ, Синельникове та Гуляйполе, махновці, що розташувались у цей час в районі Старобільська, вирішили запропонувати Українському Радянському урядові свої послуги по боротьбі з Врангелем. Із Старобільське в Харків урядові була надіслана телеграма про бажання махновської армії припинити воєнні дії і укласти з Радянською владою угоду. Пропозиція була прийнята. Махновці в оперативному відношенні підпорядковувались червоному командуванню. Сім'ї махновців у пільгах прирівнювались до родин червоно-армійців. Згідно з угодою, махновська кіннота мусила взяти участь у штурмі Сиваша.
Хто з них забажав цього походу? Кого з них обрадував той лютий отаманський свист, умовний знак тривоги, що підняв їх з теплих хат і вивів ось, як на добровільну розправу, в нічне стугонливе поле? Ні батько Махно, що стрибає зараз на милицях у своїй гуляй-пільській столиці, ні Каретник, який їх зараз веде, ні самі хлопці — ніхто з них не хотів цього походу. Не хотіли — і все ж ідуть. Щось є на світі таке, опиратися чому понад їх сили. Як оту людину, що потрапила на саму бистрінь і — хоч як борсається — не в силі її перебороти, так і їх підхопило якимись могутніми вирами, якоюсь нездоланною течією і тягне-тягне кудись, тягне навіть туди, куди й не хотіли б! Чи не вперше, пригасивши в собі дух розхристаної вольниці, яка, крім своїх бажань, не рахувалась ні з чим, йдуть воювати за те, що їм не любе, йдуть штурмувати холодний осінній Сиваш, це безкрає Гниле море, де, може, й коней своїх потоплять і самі з головами підуть у трясовину...
Стужа осіння б'є їм в обличчя. Ніч розстилається перед ними, ніч, якій, здається, не буде кінця.
— Ей, Каретник, куди ми йдемо? Може, вернутись, поки не пізно?
— Вернутись? А куди?
"Куди-и-и?.." — розносить вітер над степом, над темною масою кінноти.
Через якийсь час уже в іншому місці чути перегук:
— Сотник Дерзкий, це твої, здається, краї?
— А що?
— Чортам та відьмам тут тільки жити... Вітрюга який...
— Ох, вітрюга!..
А сотнику Дерзкому, що їде, напнувши на себе волохату кавказьку бурку, і час від часу вдивляється в темряву, цей край постає в іншому образі — у сонці сліпучім, у весняному цвітінні, у сміливім та радіснім, як сама молодість, рейді на Хорли... Які то були дні! Як трясло степове повстанство "ішаків Антанти" за їхні продажні душі, в якому захваті ішли тоді — голіруч! — на дредноути, не підпускаючи їх до тополиного порту, до світлих таврійських берегів... Чому жаль йому зараз усього того, чому смуток і туга весь час млояться у грудях тупим нерозгаданим болем? Тисячу разів ризикував головою, а що здобув, крім однієї наповненої вітром бурки? Може, надаремне відсахнувся тоді брата при відступі з бронепоїздами на північ, може, брат вірнішу дорогу обрав? Як далеко розійшлися відтоді їхні дороги, а зараз ось ніби зближаються знов, на багнистому сходяться Сиваші: перечув уже, що брат Дмитро в складі 1-ї Кінної знову з'явився в рідних степах... Що сказав би батько, старий
Килигей, якби раптом побачив їх оце перед собою обох! Де був ти, а де ти? Доки шабля одного десь аж під Варшавою зблискувала, ти в Гуляйполі тим часом самогон дудлив та з п'яними повіями на тачанках катавсь!
Куди ж тепер? Вину спокутувати йдеш? Після гуляй-пільських гульбищ на вічну, може, купіль в невилазне багно Сиваша? А як перебредеш, то там, за Сивашем, що? Що далі очам відкриється? Кому — рай комуністичний, а кому — Крим з тютюном та винними складами?
Над Перекопом не вщуха канонада. Небо то пригасне, то знов спалахне, як над пеклом, як над розверзйутим кратером вулкана. Могутні прожектори то впираються у хмари, то нечутно промацують Сиваш. Свище вітер, і коні, запрудивши степ, наче самі — всупереч волі верхівців — тисячотупітно мчать у ті багнисті простори, далі за якими — невідомо що...
— Товаришу комфронту, повстанська група прибула!
У підкреслено чіткому, фельдфебельському рапорті чується насмішка. Фрунзе уважно розглядає прибулих. При тьмавому світлі, що йде з вікон штабної хатини, видно виступаючі з темряви запінені кінські морди, що гризуть і гризуть вудила, намагаючись виплюнути їх. Угорі з темряви де-де проглядають непривітні, сторожко недовірливі, здебільшого молоді обличчя. Чуби, рясна зброя, блиск шкірянок, напнуті вітром бурки — так оце вона і є, ота неприкаяна, куркульська вольниця, ніким ще не прибрана до рук степова махновська стихія?
Той, що привів групу, віддавши рапорт, так і продовжує сидіти в сідлі. Один з ватажків, права рука Махна.
Папаха хвацько заломлена набік. Покручуючи вус, жде, яким буде наказ, і в півтемряві здається, що губи його весь час ховають під вусами розумну глумливу усмішку.