— Ну, а Вутанька ж як там?
— Хіба ти Вутаньки не знаєш: як не сміється, так плаче. Нелегко і їй, Вутаньці нашій, випало, особливо попервах, коли повернулася з Таврії,— ні дівчина, ні вдова. Натерпілася від багачів. Вигляду не подавала, а скільки тих сліз потаємці ночами виплакала — одна лиш подушка знає. Потім вже полегшало, коли звістки від Леоніда стали приходити...
— Я ж, мамо, з її Леонідом в одних боях був.
— Гостював і в нас він весною. Доброго серця, видно, чоловік, не помилилась Вутанька. Скільки там побув, а якось після нього аж у хаті повеселішало. І зі мною про землю погомонів, і Цимбала розпитав, чи все йде по правді... Цимбал же наш тепер із сажнем не розлучається. Ще й сонце не зійде, а він уже папку під лікоть, сажень в руку — і в поле!
— Хотів би я побачити Цимбала з папкою,— посміхнувся хлопець.
— Кажуть, він у ту папку, замість паперів, оладки собі кладе,— веселіючи, розповідала мати.— Набігається з сажнем по полю, прихилиться де-небудь та й поснідає. Бо дарма ото що неграмотний, а перший кинувся землю розміряти, вважай, що з його рук Кринички наділи одержали.
За розмовою мати, видно, й забула, що пустили її сюди лише тимчасово, і вкрай була вражена, коли їй нагадали, що вже, мовляв, пора...Приголомшена несподіваним нагадуванням, не стала й сперечатися, хоча в душі й була певна, що негаразд вони оце роблять, розлучаючи її з сином, бо матері ніхто йому не замінить, а вона — яка не є — одна здатна замінити йому всіх наймилосердніших на світі сестер.
Данькові сказала, що піде ночувати до знайомих, а насправді подалася на вокзал, там і перекуняла ніч на кулаці серед юрмища пасажирів, що по тижню вже, як цигани, кублились тут, чекаючи перепусток на поїзди.
На ранок знову була в лазареті. На цей раз пішла просто до комісара:
— Віддайте мені сина!
Комісар, літній, сивий уже чоловік у формі залізничника — виснажений теж, як після тифу,— саме розпалював грубку у себе в кабінеті.
— Сина? — покосився він на Яресьчиху.— Це котрий?
— Яресько... Данило Матвійович.
Комісар підвівся від грубки, витер руки об штани:
— Фронтів ще не розпускаємо.
— Видужає, знову віддам,— обіцяла мати.— Холодно ж у вас! — І навіть похукала в пальці.
Комісара це, видно, образило.
— А вугілля де? — насупився він.— Весь Донбас нам зруйнували, шахти позатопляли... Від цього тепло буде? Ото й так іще,— він кивнув на відро з вугіллям біля грубки,— залізничники від свого пайка відривають, хоч половина паровозів у депо без руху стоїть.
— Та чи ми ж не розуміємо,— співчутливо вимовила мати.— За ту землю панську всіх би вони раді нас до смерті поморозити. Та тільки ж у нас там лісова сторона, дрівець можна дістати... Кринички — ви ж чули?
Комісар порився в столі, пошелестів якимись паперами.
— А молоко вдома є?
— Скоро буде,— пожвавішала Яресьчиха.— Дали ж корівчину як родині червоноармійця. Теляти ждемо.
Акуратно підстрижені вуса комісара ворухнулись скупим, ледь помітним усміхом.
— Ну, скажімо, так... А чим довезете?
— О, за це не турбуйтесь,— аж просяяла Яресьчиха.— Я вже підводу договорила: за ворітьми жде!
Це, видно, остаточно переважило чашу комісарових терезів: віддав матері документи, віддав і хлопця. Вбігла до Данька збуджена, аж помолоділа:
— Забираю тебе, сину! Віддав комісар! Сама дома лікуватиму— в рідній хаті швидше на ноги станеш...
Балакаючи, несподівано впіймала на собі кілька мовчазних поглядів стрижедих Данькових сусідів. Тоскно стиснулось серце від тих поглядів: були в них і смуток, і заздрість, і біль. "Забери й нас звідси",— мовби просили, благали вони її.
— Рада б і вас, людоньки, забрати, але ж несила моя, несила! — вихопилось їй із самого серця, і чула вже, як сльози здушують горло.
Кастелянша принесла Данькову амуніцію, поклала купою перед ним.
Мати допомагала йому одягатись.
— Який же ти худий, сину., самі ребра... сама душа зосталася,— приговорювала вона.— Здається, на руках би тебе, як маленького, до самих Криничок несла!
Доки він при материній допомозі натягав на себе все своє солдатське добро, за ворітьми тим часом проходжувався крутоплечий вусатий підводчик в кожусі до п'ят, наче штук десять облуплених баранів на ньому повисло. Ходив коло саней, похмуро притупував чобітьми, поверх яких було натягнуто нові, з валу виплетені домашнього виробу личаки. Підводчик уже починав сердитись, коли Яресьчиха в супроводі шпитального персоналу вивела сина з барака. Не впізнати було її. Радісна, випростана, освітлена щастям, вела його через подвір'я до воріт.
Син, помітивши хазяїна підводи, зненацька зупинивсь: впізнав у ньому свого давнього ворога Митро-фана Огієнка.
— З ним? — він кивнув у бік возія.
— Нікого від нас більше нема,— вибачливо пояснила мати.— Це й так пощастило: він у тюрму з передачею приїжджав. Син тут у нього сидить!
Данько насупився.
— Краще пішки, ніж з таким гадом!
— Отакої тобі,— занепокоїлась мати.— Куди тобі пішки: від вітру валишся!
— Ворог? — догадався комісар.— Пусте! їдь і на ворогові теж...
Огієнко, одразу втямивши, чого хлопець змагається серед подвір'я з матір'ю, наблизився до воріт і, аж ніби зрадівши, привітно замахав молодому Яреськові батіжком:
— Давай, давай, герою! Пускайся матері — своїми ходити вчись!
І, дочекавшись, поки мати підвела свого вояку ближче, став при них підпушувати солом'яні з'їдини в санях.
Данько зовсім знесилився, сп'янів від повітря, поки, спираючись на материне плече, додибав до саней.
— Звиняй, Матвійовичу, що на з'їдинах доведеться сидіти,— заговорив хазяїн, збиваючи солому.— Сінце, брат, розвьорстка з'їла...
Хлопець всівся до хурщика спиною, не в силі приховати своєї неприязні до нього.
Поки Яреськи прощалися з госпітальними, Огієнко теж сів і підняв батіг.