А поки що бий, дорубуйся, Вутанько, до води, хай аж луна котиться понад річкою. Може, і він, з яким не налюбилася, десь хоч серцем почує тебе, хоч у думці побачить, як, нагнувшись отут над ополонкою, не чуючи рук від зашпорів, рубаєш і рубаєш вранці бриласту хрещенську кригу, б'єш, доки не з'явиться з-під неї жива, з весняним духом вода!
В один із таких ранків, коли Вутанька була на річці, чиєсь дівча, пробігаючи мимо, гукнуло з горба:
— Вутанько! На сходку!
Загуркотіло й попідвіконню у Яреськів, дрібно забарабанило в шибку:
— Тітко Мотре, до зборні!
— Бач, без тітки Мотрі вже й ладу собі там не дадуть,— посміхнулася мати до Данька.— Щоразу кличуть.
— Аякже: ви тепер, мамо, повноправні.
— Чого ж це вони там колотяться? — задумалась мати.— Мабуть, знову за хліб.
Як тільки Вутанька повернулася, повдягались обидві по-святковому, пішли на сходку разом: мати й дочка.
Ось коли настала нарешті воля для Василька! Досхочу міг він тепер вибрикувати, до впаду міг борюкатися по хаті та дукатися з рябеньким лобатим своїм приятелем. При бабуні та при матері їм не дозволялося сходитись лобами, <<не вчи, мовляв, битися рябого", а дядько тільки сміється на буйні Василькові вибрики.
— Ану, ану чий лоб міцніший,— під'юджує він борців.
Добре, що в обох поки що тільки вихри на лобах закрутились, гірше буде, коли в рябого ріжки з лоба, з вихрів отих повитикаються. Та коли ще це буде, а зараз весела, завзята між ними йде боротьба. Напинаються, аж сопуть, аж солома по всій хаті з-під ніг розлітається.
Вибрикував хлоп'як, аж доки знайоме тупотіння знадвору змусило його вітром вихопитись на піч. Першою зі сходки повернулась бабуня.
— Знову з бугаєм боровся, шибенику? — насварила вона внука.— Ох доборюкаєшся, що і в самого ріжки виростуть!..
Помітивши, що Данькові не терпиться дізнатися про новини на сходці, присіла біля нього, стала розповідати. Ну знову ж таки хліб. А друге, що замість ревкому тепер у Криничках — як же це пак? — сільрада буде. По всій Україні таку нібито заміну проводять...
— А Вутанька де ж?
— Еге! Нашу Вутаньку тепер голою рукою не вхопиш... делегаткою обрали!
Делегаткою! Перша з яреськівської хати делегатка.
Від душі радий був Данько за сестру, але чи не найбільше зрадів цьому Василько. Як тільки Вутанька — сяюча, рум'яна, аж пахнучи морозом,— з'явилась у дверях, син застрибав на лежанці, не тямлячись в радісних шалощах, затяг, як псаломщик, на всю хату:
— Наша мама делегатка, делега-а-атка!
І тільки потім уже, схаменувшись, запитав раптом:
— А що це воно — делегатка?
Всі в хаті засміялися, і найголосніше сам Василько.
А що значить бути делегаткою — це йому стало ясно наступного дня, коли мати, запнута найкращою своєю кашеміровою в бахромі хусткою, міцно поцілувала його на прощання, а потім якийсь дядько в кожусі підхопив її, мов дівчину, і з жартами повалив у сани, на купу інших тіток та дядьків — теж делегатів.
Пустуючи, з радісними вигуками перемайнули вони через річку і помчали луками далі, в степ.
Довго тупцяв Василько з хлопчаками на ковзанці під горою, і все палахкотіла йому, віддаляючись, серед засніженого поля квітчаста кашемірова материна хустка.
XI
ПІДХОПИЛО, винесло Вутаньку на саму бистрінь. Послали Кринички її на з'їзд повітовий, а звідти, не повертаючись і додому, поїхала делегаткою на губернський: посилав повіт.
Вутанька й сама не сподівалась такої честі. З крини-чан на губернський з'їзд Рад потрапило їх лише двоє: вона та Нестір Цимбал.
їхали потягом. За нормальних умов тут було б всього на кілька годин їзди, а зараз посувалися, як волами, зупинялись біля кожного стовпа. І хоч уже одразу видно було, що дороги цієї їм вистачить на цілу ніч, проте спати ніхто не лягав, навіть і не збирався. Де там спати! Настрій у всіх піднесений, всюди жваві розмови, жарти, сміх. Більшість делегатів по вагонах при зброї, наче відправляються на фронт.
Як тільки Вутанька з дядьком Цимбалом зайшли до вагона, їх зустріла на проході огрядна, підперезана хусткою поверх кожуха делегатка з Манжелії, непосидюща й горлата баба Марина Келеберда. За її горлатість весь вагон уже величав бабу комендантом, і їй, видно, сподобалася ця роль. Розчервоніла, з великою бородавкою на м'ясистому носі, вона вчепилася до Цимбала, наче й справжній комендант.
— Тебе, довгоногого, ми заженем он туди під хмару,— показала вона на верхню полицю, що ледь виднілася з сивої хмари тютюнового диму.— А цю чорнобривку,— баба з удаваною суворістю озирнула Вутаньку,— ми біля порога покладем.
— Не по правді! Не годиться! — залунали звідусіль веселі чоловічі голоси.— За що їй така немилість?
— Мене не вчіть,— горлала баба-комендант.— Може, кавалери до неї вчащатимуть, то щоб інших в темноті не колошкали!
— Не по правді, бабо Марино! — залунали знов голоси.— Вас треба до порога! Ви в кожусі, вас не продме!
Баба з подивом оглянула боки свого старого, латаного, що й шерсть крізь дратву вилазила, кожуха.
— До мого кожуха кавалери вже дорогу забули,— говорила вона під загальний регіт.— Хіба що з молодичкою вночі місцями поміняюсь. Хоч помилиться, може, який у темряві та поколошкає!
Шумно, весело в вагоні було, мов на вечорницях. Сусідами Вутаньці випали двоє літніх уже селян, з якими Цимбал одразу ж вступив у бесіду, та худенька, привітна, одягнута по-міському жіночка, що, посунувшись, дала Вутаньці місце біля вікна.
— Ви на неї не обиджайтесь,— привітно звернулась вона до Вутаньки, мовби вибачаючись перед нею за грубуваті бабині жарти.— Вона вже всіх нас тут перебрала.
— Штукарка,— засміялась Вутанька, влаштовуючись.— Та хай повеселиться, чого ж... Я й сама жарти люблю.
— Може, оце тільки й її,— промовила згодом сусідка, з усмішкою прислухаючись, як уже десь в іншому місці галасує між пасажирами баба.
— Коси в Полтаві підріжу, кожух на кожанку проміняю, додому вернусь, щоб і дід не впізнав!