— Та все ж...
Вона погладила його рукою по шорсткій голові. Зітхнула. І оце все? Піде кудись, а коли то вернеться та чи й вернеться знов? Десь і оцих же, що їх вчора порубано, ждуть, виглядають матері...
Виморений за день, син скоро заснув.
Мати з Вутанькою ще якийсь час порались: збирали свого добровольця в дорогу. Нарешті, загасивши каганець, полягали й вони.
Розбудив їх страшний гуркіт, здавалось, хата валиться. Гаром звідкись потягло — чи не пожежа?
Не встигла Вутанька з матір'ю отямитись, як Данько, схопивши гвинтівку, вискочив надвір. Шаснув за один причілок, шаснув за другий — ніде нікого.
Біла стіна хати закопчена, поорана вибухом. Позбігались розтривожені сусіди, стали дошукуватись слідів: один знайшов металеву стружку, інший ручку від гранати... Он воно що! Хтось попудив англійську гранату, та не влучив у темряві у вікно, промахнувся.
— Чиєсь щастя, видно, в хаті ночувало.
Сусіди побідкались, покурили й порозходились. Мати з Вутанькою теж незабаром пішли до хати, тільки Данько зостався на подвір'ї — сон як рукою зняло.
Місяць стояв при заході, зоряний Віз у небі круто повернувсь — було вже далеко за північ. Поставивши гвинтівку на бойовий взвід, Данько походив по садку, виглянув на вулицю, потім неквапом спустився городом до річки. Тиша, плющить вода, деркач десь далеко деркоче. Де ж той причаївся, що оце гранату йому послав? Хто? Чия рука? Віку хочуть йому вкоротити чи бодай залякати — надломити дух...
Замах не злякав Данька, він лише посилив у ньому бажання битись, битись з ними незмиренно, на смерть. Прислухаючись до навколишнього, він почував, як росте в ньому те, що Андріяка назвав би класовою ненавистю до ворогів, і все міцніш стискав у руці гвинтівку. Відкрито не виходять, із-за рогу б'ють, і це ж тільки початок! А скільки їх ще буде, ночей зловорожих, скільки ще куль із-за рогу просвистать, поки все ввійде в береги і життя потече, як під сонцем Дніпро серед літа...
Туман стелився по левадах, гіллясті верби брались росою. Спали Кринички. І материній хаті, й рідному селу, і гамазеям з хлібом — усьому потрібна була зараз охорона. Спершись на гвинтівку, так і простояв Данько, як вартовий, над плюскотливою річкою, у віттях плакучих верб, поки не почало й світати.
XXVI
Ще взимку в Огієнкового сина, в минулому петлюрівського офіцера, кременчуцьке ЧК знайшло в окантовці надруковану на шовку українським текстом директиву-пам'ятку, в якій було сказано, що до слушного часу треба не виявляти себе і що клич буде кинуто з центру, коли це визнають за найдоцільніше європейські держави, які дедалі охочіше підтримують український рух.
Тоді шовковій цій пам'ятці не надали особливого значення, хоч молодого Огієнка й пустили за неї в розход. Мало хто підозрював тоді, що такі ж пам'ятки позалишалися в багатьох із тих, хто вже встиг влаштуватись на роботу в різні радянські установи, проникав у військкомати або ж попричаювався по батьківських хуторах. Там, на хуторах, у відгороджених глухими стінами потайних конюшнях, цілу зиму хрумали овес застояні кавалерійські коні, а від батьківських хат були далеко прокопані підземні ходи, в яких, ждучи слушного часу, сиділи петлюрівські кадровики. Не раз траплялося так, що в той час, коли одна невістка ставила продзагонщикам на стіл убогий куліш, друга — за стіною — через ляду подавала в яму бандитам смажену з салом яєчню.
Навесні, в міру наближення білополяків до Києва, тут, у глибині Полтавщини, повітря теж нагрівалося, куркульня всюди заворушилася, стала відкрито бойкотувати продрозверстку, на сходках між хуторянами й комнезамівцями доходило до бійки... Тільки й чути було — там порубали продзагін, десь вирізали міліцію, когось із чекістів найшли посадженим на рожен...
В таких умовах пролунав клич партії: "Незаможник, до зброї!"
Рух за створення незаможницьких загонів перевершив усі сподівання: тисячами пішли. Обшарпані, з торбами, в домотканих сорочках, всі ті, кого хутірські презирливо називали панщуками та торботрясами, піднялися тепер відстоювати свої права та щойно одержану землю, яку банди грозилися повідбирати в бідноти й переділити по-своєму. З усіх волостей всіма шляхами тяглися до повіту сліди босих батрацьких ніг.
Добровольцями бурунив у ці дні повіт. Разом з дорослими натовпами приходили з волостей і зовсім молоді — п'ятнадцятилітні та шістнадцятилітні батрачуки, ставали перед комісіями босі,— ноги величезні, поре-пані — і, світячи новими латками, домагалися зброї.
— Вас тільки запиши,— жартували на пунктах запису,— то одразу за горло візьмете: галіфе вам давай!
Божились:
— Нарікань не буде!
— Самі бачимо, держава наша бідна. Як уже зовсім обірвемось, листям грішне тіло прикриємо і так будем воювати!
— Груддю та на "вра!"
З маси добровольців приймали тільки найдобірні-ших — сільських комунарів та тих, хто приходив з волостей із мандатами комнезаму.
За короткий час повітовий загін незаможних, як його називали, виріс у грізну силу. Ніякі регулярні червоні частини не були такими страшними для куркульських банд, як цей незаможницький, справді класовий загін, що виріс тут на очах, сформувавшись із місцевих, своїх же гольтіпак. Якщо регулярну, перекинуту звідкись частину банди тижнями могли водити за носа, то з цими, своїми, було зовсім інакше. Ці знали місцевість, в усіх селах у них було своє коріння, свої очі і свої вуха: в якому б кінці повіту не опинився загін, він знав, хто чим дише, хто де ховається, хто тобі ворог, а хто друг. Біднота вважала загін своїм і, як тільки могла, підтримувала його, при сільвиконкомах були організовані майстерні, де чинили шкури та шили сирицеве взуття для бійців загону, а також робили сідла для коней, як для наявних, так і для тих, що їх загін ще тільки сподівався добути.
— Наш загін,— говорила по селах біднота.— Хоч босий, та наш!
— А що ж, вони наших рубатимуть, на рожни підійматимуть, а ми з ними цяцькатись? — говорили бійці загону.— Ні, зуб за зуб! Кров за кров! Щоб ніхто потім не сказав, що ми, українські незаможники, не вміли своїх класових ворогів загнуздати!