— Відведіть, зараз же мені відведіть! — накинулась на них мати.— Халепи за нього не обберешся!
— Ні, хай, мамо, хай. Нічого за нього не буде,— лементували діти і навперебій кинулись пояснювати матері, що кінь запалений, що його тепер тільки в плуга, бо для кавалерії такий уже не годиться...
— Біляк —сам його покинув!
— Що то й за біляк такий?
— П'яне калмича! Зовсім мале, як Грицько сусідський буде,— жваво розповідали діти.— Сидить отам над Сивашем і плаче, що большак бога в нього вкрав... "Бога,— каже,— нема, земля нема, одна вода, та й та солона, матер-чорт!"
"Бога в нього вкрали, а тут? — думав, прислухаючись до розмови, Оленчук.— 3 богом оце ви, по-божому? Ні за що ні про що отак, як худобину... За те, що шию в боях скрутило за вашого ж батюшку царя!"
До самого вечора вовтузились на подвір'ї його хлопці з конем. То годували його всяким зіллям із рук, дивуючись, що кінь виявився куди перебірливішим за верблюда, то підсаджували один одного й пробували сісти верхи, потім, доп'явши раптом, що кінь коростявий, взялись його разом чистити та промивати.
— Виведем коросту! Відгодуємо! Будемо ним орати, мамо!
Раді здобуткові сини. В кавалерію не годиться, так орати ним думають. І пригадав Оленчук, як починалося, як першу ниву свою обробляв із старшим сином, що з Килигеєм пішов і десь тепер на польськім шляхту кремсає... Довга їм випала нива, і так лягла, що позиції білих були на однім кінці, а на другім — червоних. Підходив своїм плугом Оленчук то до одних, то до других і мирно закурював з обома. Дозакурювались! Кров'ю лежить-підпливає! І за що? Уперта шия його їм не сподобалась, на мобілізацію їхню не далась. Усе тут йому склалось докупи: і комнезамство, і повстанство, і те, що в панську землю плуга загнав, людиною себе відчув! І за це — пороти? Та як вони сміють?
— По якому праву? — розлючений, накинувся на дружину, коли вона, нарешті відшукавши його, принесла йому сюди в бур'яни підвечірок, бо йти в хату він відмовився.— Доки вони будуть над нами глумитись? Нічого так і не навчилися більш — тільки шомполами та канчуками!..
— Тихіше, тихіше, Іване,— заспокоювала його дружина,— бо ще почують...
— Хай чують,— обвів скаламученим поглядом навкруги.— Не боюся я їх! При всіх скажу! Далеко на цьому не поїдуть! Кишка тонка!
Покричав, побушував і знову ліг, замовк надовго. Не зваживши на упрохування жінки та дітей, так і не перейшов до хати, так і лежав тут, на городі над Сивашем, на теплій потрісканій землі.
Ропа весь день кипить на Сиваші, росте сіль, за день-два все дно морське до самого небосхилу забіліє нею, ніби снігом забите.
Акація, розімлівши за день на сонці, підвечір густо, солодко запахла, і парка, п'янлива млость, як перед дощем, розливаючись, потяглася понад землею.
Настала ніч.
Нило, горіло побите тіло Оленчукове. Та ще більше горіла йому розбунтована покривджена душа. Тупотом повнилась темрява за селом, ішли і йшли битим шляхом війська — кіннота, артилерія, броньовики, а важко Іванові було так, неначе йдуть, переходять вони цієї ночі по ньому.
IV
Закривались ревкоми. Натовпи біженців, сім'ї активістів, похідні червоноармійські лазарети з'явились на шляхах, звідусіль поспішаючи степами до дніпровських переправ. Видима смерть гналась за ними. Землею чеченські шаблі та броньовики, а з неба життя не давали французькі аероплани. Казали, що під Мелітополем, переслідуючи розсіяну по степу якусь кінну частину, аероплани так низько спускались, що крилами збивали червоним вершникам голови з плечей.
Територія, зайнята врангелівцями, безупинно розширювалась.
День і ніч з жорстокими боями відступав степом до Дніпра загін Леоніда Бронникова, уже в ході боїв сформований з олешківських комунарів, матросів берегових застав та сільських ревкомівців. Відступали крок за кроком, несучи на руках поранених, а вбитих залишаючи пастухам, щоб поховали. Не стільки шляхами курними йшли,, скільки брели хлібами навпростець, а коли ночами ворожі броньовики, переслідуючи їх, промацували степ прожекторами, тоді падали у високих житах, і то були хвилини їхнього перепочинку. Гидко було почувати свою безпорадність перед аеропланом, що полює на тебе, ніби на зайця. Моторошно ставало, коли лежиш, а неподалік ворог водить по степу своїми електричними очищами, мов яка-небудь фантастична потвора, що шукає й шукає жертв.
У ці тяжкі ночі відступу, коли ледве не голими руками доводилось стримувати насідаючого противника, "не раз йЬйосодуввд ньому
отих славних його "сухопутних крейсерів"., що з ними торік його колона пробивалась Правобережжям і які так чесно таранили своїми лобами їй шлях вперед. Трагічним був їх кінець. Одначе навіть тоді; коли з'ясувалось, що залізничні мости попереду висаджено в повітря і з бронепоїздами настав час розпрощатись, то навіть і своєю загибеллю вони прислужились рідній колоні. Охоплених вогнем, без машиністів, було пущено їх назустріч ворогові, в саму гущу наступаючих військ генерала Шіллінга. Досі бачить Леонід, як мчать нічними полями його палаючі, без машиністів бронепоїзди, як летять вони на максимальній, уже нелюдській швидкості, наводячи жах на довколишні хутори .та німецькі колонії, з дикою силою гнівного, скрегочучого заліза видираючись на зайняті денікінця-ми станції та полустанки... Тут цього не було, тут відступаючі тільки стіною хлібів могли затулитись від ворога.
Якось уранці, вибрівши з хлібів, загін Бронникова вийшов на Гаркушин хутір. Користаючись тим, що від противника вдалося на деякий час відірватись, н$ хуторі загін зробив собі передишку. Дозорець подерся на самий верх вітряка, що правив за спостережний пункт для різних ворогуючих між собою армій, які стільки разів уже переходили тут за ці буремні роки.
Виставивши дозорця, бійці розташувалися в тіні під коморами і, зголоднілі, змучені, зажадали від хазяїна, щоб виніс чого-небудь підкріпитися.
— Та воно й нема такого нічого,— зам'явся хазяїн.— Ви ж не перші. Всі йдуть, та всім дай, дай~.