Юрко. Що?
Алла. У вас же очі зовсім однакові… і… і губи… і овал лиця… і…
Юрко. Перестань!.. Перестань, чуєш!..
Алла. Ти тому, що він… такий?
Юрко. Замовкни! Ну! Заткни рота! Чуєш?!
Алла. Знаєш, а він кращий за тебе… кращий… Добріший!
Юрко. Ну, й… й цілуйся з ним!
Алла. Я б, може, і… та він, мабуть, не захоче…
Юрко. Захоче! Захоче!.. А ти… ти з кожним…
Алла (дає йому ляпаса). Ні! Не з кожним…
Юрко. Ти… ти… я… я… (Вибігає.)
Алла. Дурень! Від брата відмовитися готовий… Хіба можна відмовлятися… Навіть якщо… Хіба можна… (Іде.)
З кабінету виходять лікар і Колчанов.
Лікар. Ви подумайте все-таки. Тут є дуже багато складних моментів. Непередбачено складних. Врахуйте. Краще одразу все зважити. Потім буде… важче… і болячіше…
Колчанов. Я вже подумав… зважив…
Лікар. Ну, дивіться… (Заходить до реанімаційної.)
Затемнення.
Ліворуч висвітлюється куток під сходами. У кутку, закривши обличчя руками, стоїть Юрко. Плечі його здригаються. В’їжджає Федір.
Федір. Ти?!. Що ти?!. Що ти?.. Не треба… Заспокойся… Що ти?.. Ви… ви — що? — посварилися з нею?.. Може, через мене?.. Що я фіалки їй подарував? Так ти не сердься… Не сердься… Я ж просто так… без всякого… Просто в неї очі добрі… Як у моєї мами… Ех!.. Погано моїй мамі… Зовсім погано… Лікарі мене заспокоюють, але я відчуваю… відчуваю… До речі… це моє місце… Я сюди приїжджаю… Щоб ніхто не бачив… Ех! Якби можна було… Щоб я став лікарем… Я б її врятував… Я певен… А ти? Не в медичний збираєшся?
Юрко. Ні.
Федір. А вона?.. Вона б, по-моєму, могла бути лікарем…
Юрко. Ні.
Федір. Ти теж добрий… Тільки з характером… Я от на тебе дивлюсь… І щось… щось наче… От не можу тобі пояснити…
Юрко. Ти… ти… Та ти ж нічого, нічого не знаєш!.. Та він же… він же… (Вибігає.)
Федір. Про що це він?.. Дивак!..
Затемнення.
Знову сидить Колчанов на білому диванчику біля реанімаційної.
Колчанов. Це було так несподівано. Тиждень тому раптом прийшов цей дивний лист… "Прошу вас, зважте на прохання людини, якій лишилося жити зовсім недовго… Приїдьте, прошу вас…" І, звичайно, я не міг не приїхати… Одразу. В той же день…
Музика (тихо грає гітара).
За стіною в протилежному від реанімаційної боці висвітлюється площадка. Лікарняна палата. На ліжку лежить Надія Коваленко. Колчанов іде туди, з’являється біля ліжка.
Колчанов. Здрастуйте… Я…
Коваленко. А-а… Здрастуйте… Здрастуйте… Дякую… Дякую, що ви приїхали… Ви… ви не пізнаєте мене?
Колчанов (вдивляється). Щось… знайоме, але… пробачте…
Коваленко. Так… Стільки років минуло… І я так змінилася… звичайно…
Колчанов. А ми… знайомі?..
Коваленко. Як вам сказати… Я-то вас добре знаю… А ви… Може, згадаєте… П’ятнадцять років тому, влітку, у червні, ви гуляли з сином у парку Шевченка… А я підійшла і… Ні, не пам’ятаєте, звичайно… Так давно…
Колчанов. А-а… Пригадую… Аякже!.. Ви ще розповідали про свого сина… З такою любов’ю… Пам’ятаю… І чомусь так ніжно поставилися до нашого Юрка…
Коваленко. Він дуже був схожий на мого Федю… Дуже… Як він там? Здоровий? Все гаразд?
Колчанов. Так. Дякую. У цьому році закінчує школу, готується в інститут… А що з вами?
Коваленко. Не треба зараз про це… Потім… Ви любите дітей… Я відчуваю…
Колчанов. Мені доводиться багато возитися з ними… Я веду художню студію в Палаці піонерів…
Коваленко. Ви, по-моєму, хороша людина… Я це зрозуміла ще тоді, в парку… Як ви розмовляли із своїм трирічним Юрком… Так може розмовляти тільки дуже добра і хороша людина… І ваш Юрко… Діти завжди відчувають справжню любов і годі.. Це найголовніше… І мій Федя у цьому віці теж… Який хлопчик був!.. "Мамочко! Ти відпочинь, ти втомилась, — він у дитинстві трохи шепелявив, — я за тебе почергую біля хворих". А коли ми пішки йшли додому: "Штривай, мамо, от я вирошту, куплю гружовик і буду тебе рожвожити"… Рожвожити!.. Дитино моя!.. (Відвертається.)
Колчанов. А як він? Як його справи?
Коваленко (після паузи). А… (Важко зітхає.)
Колчанов. Що з ним? Може, я в змозі чимось допомогти?
Коваленко. Не знаю… Нічого не знаю… Знаю лише одне — мої справи погані… Я, мабуть, скоро…
Колчанов. Ну що ви…
Коваленко. Не треба… Я сама медсестра… Я…
Колчанов. Все одно… Не треба так… Треба триматися… Головне — вірити… і тоді…
Коваленко. Я тримаюсь… Якби не Федя, я б, мабуть, давно… Не будемо про це… А у вас? У сім’ї все гаразд?
Колчанов. Більш-менш… Дружина вже професор, кафедрою завідує…
Коваленко. Молодець… (Зітхає.)
Пауза.
Колчанов. Ви щось хотіли мені сказати. Правда ж?
Коваленко. Та… ні… просто… Ідіть уже, мабуть… До побачення. (Відвертається.)
Колчанов. Пробачте… Але я не можу так піти. Я відчуваю — щось… щось ви хотіли мені сказати… Не соромтесь, я постараюсь зрозуміти, і якщо тільки зможу… Прошу вас!..
Коваленко. Не треба… Ідіть… Ви… Пробачте!..
Колчанов. Прошу вас!..
Коваленко. Ну нащо ви… Ви будете жалкувати, що наполягали… Не треба… Повірте.
Колчанов. Прошу вас… Не думайте про мене… Кажіть те, що ви хотіли сказати… У вас, мабуть, якесь прохання… не соромтесь… Якщо я зможу…
Коваленко. Повірте, я мимохіть зроблю вам боляче… Я не хочу цього. Поки я не бачила вас, мені здавалося… я думала… А тепер… Не можу…
Колчанов. Нічого… Прошу вас…
Коваленко. Даремно ви наполягаєте…
Колчанов. Прошу вас…
Коваленко. Ну що ж… Раз так… (Зітхає.) Справа в тому, що Федя…
Колчанов. Що?
Коваленко. Чекайте… Я тоді все по порядку… Це… це було двадцять років тому. Я працювала сестрою у родильному в Краснограді… Під Харковом… Якось до нас поступила дівчина… ну, не дівчина, молоденька, одним словом… В неї почалися передчасні… народила шестимісячного… хлопчика… А десь на десятий день… зникла… Хтось уночі приніс їй одяг… Було літо. Перший поверх… Документів, коли поступала, в неї не виявилося. Прізвище назвала вигадане, адресу теж. Швидше за все іногородня. Спеціально приїхала у незнайомий Красноград, щоб… У нашій практиці то не перший випадок… Ви пробачте, вони бувають такі дурненькі, ці дівчата… І так потім шкодують… Так страждають потім… Але… Роди були спровоковані… Вона хотіла позбавитися дитини… Але пізно похопилася… Хлопчик народився живий… Як його виходжували!.. Як за нього боролися! У нас лікарі хороші були… Я теж ночами біля боксу просиджувала… Він, ватою обкладений, ледь— ледь дихав… Виходили… А потім… потім я його всиновила… Я мріяла про дитииу. Розумієте? Заміж вийти не вийшло… Не всі ж… не всім же вдається… Це така справа…