— Ну ось, знову взялися клепати ту саму залізяку! — зітхнув Генрі.— Так у нас, батьку, кінчається щоразу. Ви бурчите, нібито я не зважуюсь на те, що зробить мене найщасливішим чоловіком у світі, так наче це залежить од мене. Ох, батьку, нехай найгост-ріший кинджал, який я тільки викував у своєму житті, зараз же протне моє серце, якщо бодай крихітка його не належить вашій дочці більше, ніж мені самому. Та що я вдію? Не годен я думати про неї гірше, ніж вона заслуговує, чи вважати себе кращим, ніж я є насправді. І те, що вам здається можливим і таким легким, для мене таке саме важке, як ото зробити залізну кольчугу з лляного клоччя. Та, за ваше здоров'я, батьку! — додав Генрі уже веселіше.— І за мою прекрасну святу, мою Валентину,— я ж бо сподіваюся, що цей рік Катаріна буде моєю Валентиною. І дозвольте вас більше не затримувати, пора вам покласти свою стару голову на подушку й поніжитись у постелі до світанку, а тоді ви самі проведете мене до Катаріни. Я прийду побажати їй доброго ранку — найпрекрасвігаій з-поміж тих, кого сонце збудить у нашому місті й на багато миль довкола! Це й буде моїм виправданням!
— Це ти непогано придумав, сину мій,— промовив чесний Главер.— А ти ж як? Що робитимеш ти? Ляжеш зі мною чи поділиш постіль із Конахаром?
— Ні те, ні друге,— відповів Гаррі Гоу.— Я тільки заважатиму вам відпочивати. Оце м'яке крісло для мене не гірше від перини. Я спатиму не роздягаючись, як на чатах.— І він поклав руку на свій ніж.— Дасть бог, сьогодні нам більше не доведеться братися за зброю. Добраніч, батьку, чи, скоріше, доброго ранку! До світанку!.. І той із нас двох, котрий прокинеться перший, нехай розбудить другого.
По цих словах вони розійшлися. Рукавичник повернувся в свою постіль і, мабуть, заснув. Але закоханому Генрі заснути не пощастило. Його міцне тіло легко, без утоми перенесло події ночі, проте душа в нього була куди тонша й вразливіша. З одного боку, це був кремезний хоробрий городянин свого часу, що міг однаково пишатися своїм умінням і кувати зброю, і користуватися нею; його реміснича старанність, фізична сила й майстерність володіти зброєю часто штовхали його у бійки, і тому в багатьох людей він будив страх, а часом і неприязнь. Однак поряд із цими чеснотами в ньому вживалася зворушлива дитяча добродушність і воднораз багата уява та захват, які, здавалося б, так мало відповідали його старанням біля горна та войовничому духові. Може, ті палкі й трохи нерозважливі почуття, виховані в Генрі давніми баладами та віршованими романами — єдиним джерелом усіх його знань,— і штовхали його на вчинки, що межували нерідко з таким собі простолюдним лицарством. Принаймні не було сумніву, що його кохання до красуні Катаріни відзначалося витонченістю, яка могла бути властива тому худорідному зброєносцеві, котрого, коли пісня каже правду, вшановувала усмішками сама угорська королівна. Смітові почуття до Катаріни буля, безперечно, такі високі, як почуття до справжнього ангела, і тому старий Саймон та інші люди, бачачи все це, побоювалися, що смертна дівчина просто не зуміє відповісти на таку піднесену й благоговійну пристрасть. Та вони помилялися. Серце скромної і стриманої Катаріни уміло почувати, і дівчина розуміла природу й глибину пристрасті коваля. Була Катаріна схильна відповідіти на його кохання чи ні, але в душі вона пишалася відданістю грізного Генрі Гоу, як героїня з роману пишалась би дружбою прирученого лева, що невідступно ходить за нею, захищаючи її.
Коли вранці Катаріна прокинулась, вона з найщирішою вдячністю згадала про послугу, яку минулої ночі їй зробив Генрі; і перше, про що вона подумала, це — як дати йому зрозуміти свої почуття. Дівчина поквапно підхопилася з ліжка, трохи соромлячись свого наміру. "Я повелася з ним холодно і, мабуть, несправедливо,— сказала собі Катаріна.— Ні, я не хочу бути невдячною, хоч і не можу здатися на його домагання. Я не чекатиму, поки батько накаже мені взяти Генрі на цей рік моїм Валентином. Зараз я розшукаю Генрі й виберу його сама! Досі дівчат, які так робили, я вважала зухвалими. Але сьогодні я зроблю батькові велику приємність і виконаю святий обов'язок перед добрим святим Валентином, коли доведу свою вдячність цьому славному чоловікові".
Катаріна "хутенько, хоч і не так ретельно, як звичайно, вдяглася, збігла сходами вниз і розчахнула двері кімнати, де, як вона здогадалась, її жених відпочивав після нічної сутички. Але на порозі дівчина раптом злякано спинилася і замислилась: як же здійснити свій намір? Адже звичай не тільки дозволяв, а й вимагав, щоб Валентини свій союз на рік скріпили ніжним поцілунком. І вважалось особливо щасливим знаком, коли одному з них удавалося застати другого сонним і розбудити, виконуючи той приємний обряд.
Ніколи й нікому не траплялося кращої нагоди вступити в Ь,ю таємну спілку так, як тепер Катаріні. Після тривалих і суперечливих роздумів відважний коваль, зморений сном, урешті таки заснув у кріслі. Вві сні мужні риси його обличчя проступили виразніше, ніж завжди здавалися Катаріні. Досі при дівчині на виду в Генрі відбивалася то сором'язливість, то острах її розгнівати, і вона звикла гадати, що його обличчю властивий трохи дурнуватий вираз.
— Який суворий у нього вигляд! — прошепотіла Катаріна.— А що, коли він розгніваний?.. І раптом прокинеться! А ми тут самі... Може, покликати Дороті?.. Чи розбудити батька?.. Та ні! Адже такий звичай, і я виконаю його з усією дівочою і сестринською любов'ю і честю. Мені не треба потерпати, що Генрі сприйме мій вчинок якось не так, і я не допущу, щоб дитяча сором'язливість узяла гору над моєю вдячністю!
Промовивши ці слова, Катаріна легкою, хоч і непевною ходою перетнула кімнату й, подумавши про свій намір, густо зашаріла-ся. Вона нечутно підійшла до крісла, де спав зброяр, і торкнулася його вуст своїми — так легенько, немов на вуста Генрі впала трояндова пелюстка. Сон у коваля був, певно, не дуже глибокий, коли його розігнав такий доторк, і снилося чоловікові, мабуть, щось схоже на те, що оце його розбудило, бо він, ураз підхопившися, обняв дівчину і в радісному пориві спробував відповісти на привітання, яке порушило його спочинок. Але Катаріна стала опинатись, і оскільки на це її штовхала швидше сполохана скромність, ніж дівоча сором'язливість, то збентежений жених сам дав їй випручатися зі своїх обіймів, звільнитися від яких дівчині не помогла б і вся її сила, навіть удвадцятеро більша.