Хоч іронія цих слів була спрямована проти Конахара, однак вона, здавалося, зачепила нашого приятеля Саймона за живе,— адже за тих часів йрофесійна гідність була характерна для стосунків між ремісниками різних цехів.
1 Б а с к і н и — високі черевики з шнурками й на грубій підошві. * На "Мак" починаються кельтські прізвища у Північній Шотландії, на "О" — в Ірландії.
— Ти помиляєшся, Генрі, синку,— вельми серйозно заперечив старий.— Ремесло рукавичника благородніше від шевського діла, бо ми вдягаємо людські руки, а шевці й сап'янники — тільки ноги.
— І руки, й ноги людині потрібні однаково,— промовив Генрі, батько якого був шевцем.
— Може, й так, сину мій,— погодився рукавичник.— Але вони не однаково благородні. Поміркуй сам: руку ми подаємо на знак дружби й відданості, а нога такого привілею не має. Хоробрий чоловік б'ється руками, а боягуз удається до ніг, коли пускається навтікача. Рукавицю носять високо над землею, а чоботом топ-чуться в багні... Вітаючи товариша, ми скидаємо рукавицю і подаємо руку, а коли хочемо прогнати собаку чи того, хто нам потрібен, як собака, то штурхаємо його ногою. Рукавиця на вістрі списа в усьому білому світі вважається знаком і запорукою вірності, а кинута на землю означає виклик на рицарський двобій. А зі старим черевиком, наскільки я пригадую, пов'язана тільки одна прикмета: це коли стара відьма кидає його вслід чоловікові, щоб той мав у дорозі вдачу. Та в це я не дуже вірю.
— Е ні! — вигукнув зброяр, розвеселівши від такої яскравої промови товариша на захист свого ремесла.— Запевняю вас, я не з тих, хто принижує гідність вашого цеху. Ви ж бо знаєте, я й сам роблю рукавиці, тільки залізні. Одначе, поважаючи ваше давнє ремесло, я все ж таки не виходжу з дива, що Конахарїв батько віддав сина вчитися до ремісника з Низовини. Адже горяни мають нас за людей нижчого, ніж самі вони, роду, за таких собі нікчемних істот, тільки й вартих того, щоб ті голоштанці нами попихали та грабували нас щоразу, коли це можна зробити вигідно й безкарно.
— Та вже ж,— зігхнув Главер,— але були серйозні причини того... того...— Старий рукавичник вочевидь не важився щось доказати. Нарешті він промовив: — Того, що Конахарів батько так учинив... Одне слово, я вів з ним чесну гру і не мав сумніву, що й він поведеться зі мною чесно... Але Конахар покинув мене дуже несподівано й завдав мені неабиякого клопоту. Він у мене тут дечим порядкував. Треба заглянути до крамниці.
— Може, я вам чимось допоможу? — запитав Генрі, введений в оману стурбованим виглядом Саймона.
— Ти? Ні! — кинув Саймон досить сухо, і Генрі одразу збагнув, яка недоречна його пропозиція.
Зброяр почервонів по самі кінчики вух за свою нетямучість,— як же це кохання не помогло йому зрозуміти натяк?
— А ти, Катаріно,— додав Саймон, виходячи з кімнати,— розваж свого Валентина хвилин п'ять, та гляди, щоб він не втік, поки
З "Бібліотечна книга"
65
я вернуся... Ходімо зі мною, Дороті, та ворушйсь хутчій, коли твоя ласка!
Главер вийшов, за ним рушила й стара, і Генрі Сміт чи не вперше в житті зостався сам на сам з Катаріною. Якусь хвилю дівчина сиділа зніяковіло, а закоханий зброяр розгублено. Зрештою Генрі зібрав усю свою сміливість, дістав з кишені рукавички, які йому дав Саймок, і попросив Катаріну дозволити тому, кого цього ранку вона так ощасливила, заплатити належну пеню за те, що він спав тієї миті, коли за одну безсонну хвилину віддав би цілий рік сну.
— Ні, ні,— відповіла дівчина,— обов'язки перед святим Валентином не дають мені права прийняти пеню, про яку ти кажеш. Я навіть подумати про таке не можу.
— Ці рукавички,— промовив Генрі, непомітно присовуючи своє крісло ближче до Катаріни,— пошиті найдорожчими тобі руками. Поглянь, вони якраз на тебе.
Кажучи так, він розстелив одну рукавичку на столі, узяв у свою дужу руку дівочу долоню й поклав її на рукавичку, показуючи, що вона буде якраз до міри.
— Поглянь на цю рукавичку! Яка вона довга й вузенька! — сказав Генрі.— Поглянь на ці тоненькі пальчики! Згадай, хто прошив ці шви шовком та золотом, і подумай, чи повинна ця рукавичка і єдині пальчики, на які вона підходить, лишатися на-різно тільки через те, що нещасній рукавичці доля судила полежати одну-єдину хвилинку в такій грубій і потемнілій долоні, як моя?
— Я рада цим рукавичкам, бо їх шив мій батько,— відказала Катаріна.— Рада, звичайно, ще й тому, що їх дарує мій друг,— вона наголосила на останньому слові,— мій Валентин і захисник.
— Дозволь, я поможу їх надягти,— промовив Сміт, присовуючись до Катаріни ще ближче.— Вони спершу можуть видатись трохи тіснуватими, і ти, певно, не обійдешся без допомоги.
— А в тебе гарно це виходить, добрий Генрі! — усміхнулася дівчина, проте зразу й відсунулась від закоханого зброяра далі.
— Та, як сказати правду, не дуже,— відповів Генрі, похитуючи головою.— Я більше звик приміряти залізні рукавиці на рицарів у кольчугах, ніж надягати гаптовані рукавички на дівочі руки.
— Тоді я більше не завдаватиму тобі клопоту, мені поможе Дороті... А втім, допомога тут і не потрібна... В мого батька несхибне око і вправні пальці — все, що виходить з-під його рук, ніколи не зраджує мірки.
— То дозволь і мені в цьому впевнитися,— сказав зброяр.— Дозволь побачити, що ці гарненькі рукавички й справді прихо-дяться на долоні, на які зроблені.
— Іншим разом, добрий мій Генрі,— відповіла дівчина.— Я ще вдягну ці рукавички на честь святого Валентина й товариша, якого він послав мені на цей рік. Я щиро хотіла б і в інших, важливіших справах чинити так, як воліє батько... Але сьогодні в мене зранку болить голова, і від запаху шкіри мені ще гірше.
— У моєї любої дівчинки болить голова?! — вигукнув закоханий зброяр.
— Якби ти сказав "болить серце", то теж не помилився б,— промовила, зітхнувши, Катаріна й далі повела вельми серйозно.— Генрі, я хочу поговорити з тобою відверто і, може, навіть сміливо, коли вже сьогодні вдосвіта я дала тобі привід вважати мене сміливою. Я зважилась першою забалакати про те, про що мала б мовчати, поки не заведеш мову ти сам. Та після того, що сталося сьогодні вранці, я не можу довше мовчати про мої почуття до тебе, бо боюся, що інакше ти зрозумієш їх не так... Ні, не перебивай мене, доки не вислухаєш до кінця... Ти один із найвідваж-ніших чоловіків, Генрі, ти чесний і вірний, мов та криця, яку сам куєш...