— Чистої води розбійник! — сказав Генрі.— Схоче він помірятися силою чи накиває п'ятами — це вже його діло, а погнатися зараз за ним — однаково, що кинутись за диким качуром! Боюсь, Олівере, він прихопив твій капшук, бо такі молодці рідко тікають з порожніми руками.
— Атож,— сумно покивав головою Праудф'ют,— поцупив мій гаманець... Та дарма, зате мені залишилась мисливська сумка!
— Так, сумка була б йому, звісно, знаком перемоги в двобої — трофеєм, як кажуть менестрелі.
— Вона цінна не тільки цим, друже,— багатозначно промовив Олівер.
— О, це ж добре, сусідо! Я радий, що ти знов забалакав мудро й розважливо. Ну ж бо, вище голову! Негідник не тільки показав тобі спину — ти ще й дістав назад трофей, що його втратив був, коли тебе захопили зненацька.
— Ох, Генрі, Генрі!..— промовив шапкар, потім глибоко зітхнув — майже застогнав і замовк.
— Що таке? — поспитав Олівера товариш.— Яка ще печаль ятрить твоє серце?
— Я маю підозру, любий мій друже, що той негідник кинувся навтікача зі страху перед тобою, а не переді мною!
— Не журись,— відказав коваль.— Він побачив двох і дав драла. А хто знає, від кого він утік — від одного чи від другого? До того ж, розбійник на власній шкурі відчув твою силу й завзяття. Ми ж бо всі бачили, як ти навлежачки брикавсь ногами й відбивався!
— Правда? — перепитав бідолашний Праудф'ют.— А я вже й забув... Атож, я знаю, це мій найкращий прийом... Ноги у мене в стегнах ого-го які міцні! Невже-таки всі бачили?
— Всі до одного! — підтвердив Сміт, якого аж душив сміх.
— Але ж ти їм про це нагадаєш?
— Нагадаю, будь певний,— відповів Генрі.— І про те нагадаю, як ти не втратив гумору навіть тепер. Слухай добре, що я зараз казатиму бальї Крейгдаллі, і ще й матимеш з цієї оказії вигоду.
— Річ не в тім, що мені потрібна якась порука чи підтримка. Бо на вдачу я, як і більшість пертських чоловіків, хоробрий. От тільки...— Тут наш герой затнувся.
— От тільки — що? — запитав зброяр.
— От тільки боюсь я, щоб мене не вбили. Сам знаєш, Сміте: прикро було б залишити вдовою мою гарненьку жіночку й посиротити діток. Ти це зрозумієш, коли сам опинишся в моїй шкурі. Тоді ти не будеш так козиритися.
— Може, й не буду,— зітхнув коваль і задумався.
— До того ж, я так звик хапатися за зброю і в мене таке широке дихання, що в цьому мало хто зі мнрю позмагається. І все це — отут! — додав невеличкий чоловічок, випнувши, мовби вгодований індик, груди й поплескуючи по них обома руками.— Тут доста місця для цілого ковальського міха!
— Сопеш ти, мушу сказати, й справді могутньо, наче ковальський міх... Принаймні з твоїх балачок видно...
— З балачок? А ти гострий на язик, Генрі! Та послухай: недавнечко мені привезли шматок дромонда, що стояв біля Дан-ді на якорі...
— Кого, кого — Драммонда?! — вигукнув зброяр.— Чи ти здурів, чоловіче? Ти ж накличеш на себе гнів цілого клану — і, наскільки я знаю, чи не найбільш мстивого в цілій країні!
— Нехай боронить святий Андрій! Ти, Генрі, таки виведеш мене з терпцю! Я сказав йе "Драммонд", а "дромонд", цебто велика галера. Я поставив у себе в дворі її ахтерштевень *, обтесав його й розфарбував так, що вийшов такий собі султан або сарацин. На ньому я і вправляюсь — вдихну на повні груди, замахнуся дворучним мечем та як рубону чй як штрикну! І так цілу годину.
— Ну, то ти, либонь, добре навчився орудувати мечем,— промовив коваль.
— О, ще б пак!.. А то, бува, надягну на свого султана шапку — звичайно, якусь стареньку, а тоді з усієї сили як гахну — і голова навпіл. Одне слово, в того поганина вже майже й черепа не лишилося, скоро не буде по чому й бити.
— От шкода, адже тепер ти не матимеш на чому вправля-тися,— зітхнув Генрі.— А що ти скажеш на таке, шапкарю: давай я вдягну якось шолом, візьму обладунок, і ти рубатимеш
1 Ахтерштевень — нижня кормова частина судна, що є продовженням кіля.
мене своїм мечем, а я тільки захищатимусь і відбиватимусь палашем. То як, згода?
— Ні в якому разі, любий друже! Я тебе знаєш як можу покалічити!.. До того ж, сказати щиро, мені куди зручніше бити по шолому чи по шапці, коли вони на голові мого дерев'яного султана — я тоді запевне знаю, що не схиблю. Та коли переді мною похитується перо чи плюмаж та ще з-під заборола люто зблискують чиїсь зіниці, і все це ворушиться, миготить перед очима, тоді в мене, признаюся, просто опускаються руки.
— Виходить, майстре Праудф'ют, якби супротивник стояв перед тобою стовпом, як твій султан, ти бавився б із ним, як кіт з мишею?
— А чого ж, згодом, повправлявшись, міг би й побавитись,— відповів Олівер.— Та ось і вся наша компанія. У бальї Крейгдаллі вигляд розгніваний, та його гніву я не боюсь!
Ти, звісно, не забув, ласкавий читачу, що тільки-но Крейгдаллі та його почет побачили, як зброяр помчав на допомогу нещасному шапкареві, а напасник пустив Олівера, вони не завдали собі клопоту під'їздити ближче. Грізний Гоу, вирішили вони, упорається й сам. Городяни рушили далі на Кінфонс, не бажаючи ні на хвилину затримувати вирішення— своєї справи. Шапкар з ковалем наздогнали гурт не зразу, і бальї Крейгдаллі запитав обох, а надто Сміта, чого це вони надумали гаяти такий дорогий час, марно погнавшись за тим сокольником.
— Я не винен, пане бальї, їй-богу, не винен,— відповів Генрі.— Якщо ви зв'яжете в пару звичайного нашого хорта з гірським вовкодавом, то не дорікайте хортові, коли він побіжить туди, куди його потягне вовкодав. Саме так, а не інак, сталось і з нашим сусідом Праудф'ютом. Шдвівшись із землі, він блиска--вично скочив у сідло. Його просто обурила нелицарська поведінка шельми мисливця — скористався, бачте, з того, що під Олівером спіткнулася кобила! Отож наш сусід кинувся за зухвальцем, мов той дромадер 1. А мені не зосталось нічого іншого, як податися вслід за шапкарем — і щоб його кобила не" спіткнулася вдруге, і щоб захистити нашого надто відчайдушного товариша й вояка на той випадок, якби на пагорбі йому влаштували засідку. Але той негідник,— він посіпака якогось лорда на кордоні' з Англією і носить на плечі знак крилатої остроги,— дременув рд нашого приятеля, мов заєць від гончака.
Головний бальї Перта слухав Сміта й дивувався: і нащо це зброяреві здалося пускати про Олівера таку побрехеньку? Бо досі Генрі не дуже йняв віри шапкаревим баєчкам про власні