— Мілорде провост,— мовив бальї,— дозвольте нам спершу розповісти про ту нагальну справу,~ що привела нас сюди. Бо досі про це ніхто ще не згадав жодним словом.
— Е ні, шановний бальї,— заперечив провост,— прошу вас, давайте відкладемо справи доти, доки ви попоїсте. У вас, певно, скарга на шахраїв джекменів чи слуг котрогось із вельмож?
. Грають у м'яча на вулицях міста або ще щось таке?
— Ні, мілорде,— відказав Крейгдаллі поважно й рішуче.— Ми приїхали скаржитись не на слуг, а на їхніх господарів за те, що вони грають, мов м'ячем, честю наших сімей і безцеремонно лізуть у спальні до наших дочок, мов.у паризькі доми розпусти. Ватага п'яних гуляк,— і е багато підстав гадати, що то були придворні, люди високого звання,— сьогодні вночі пробувала залізти ,,у вікно до Саймона Главера. А коли Генрі Сміт застав їх на гарячому, вони оголили мечі й кинулись у бійку. Кінчилось тим, що попрокидалися сусіди й прогнали їх.
— Як?! — вражено вигукнув сер Патрік і відставив келих, що його саме хотів був піднести до рота.— Неподобство! Дайте мені докази, і я, присягаю душею Томаса Лонгевіля, доб'юся для вас правди! Я докладу всіх зусиль, хай навіть мені довелося б віддати і своє життя, і землю!.. Хто це потвердить?.. Саймоне Главер, люди знають тебе як чесного і обачного чоловіка — чи візьмеш ти на свою совість засвідчити, що це звинувачення справедливе?
— Мілорде,— мовив Саймон,— я виступаю зі скаргою в такій важливій справі, звісно, не доброхіть. Ніхто не зазнав шкоди, крім самих напасників. Боюсь, на такий зухвалий і беззаконний вчинок міг зважитись тільки той, хто має велику владу, і мені не хотілося б, щоб через мене спалахнули чвари між моїм рідним містом і котримсь із могутніх вельмож. Та мені сказано: коли я не подам скарги, то цим нібито визнаю, що моя дочка сама ждала тих гостей, а це суща брехня. Тим-то, мілорде, я розкажу вашій вельможності все, що знаю про цю оказію, а як діяти далі, нехай вирішує ваша мудрість.
І старий Главер від початку до кінця розповів про нічний напад усе, що бачив.
Сер Патрік Чартеріс вислухав історію дуже уважно. Особливо його вразило, здавалося, те, що захопленому в полон чоловікові пощастило втекти.
— Дивина,— промовив він.— Чого ж ви його не затримали, коли вже він вам попався? А ви б його впізнали, якби побачили знов?
— У мене в домі горів тільки невеликий ліхтар, мілорде провост,— відповів Главер.— А втекти йому вдалося через те, що я був сам. Я ж бо вже старий. Та я б його не випустив з рук, якби тої миті нагорі не скрикнула дочка. А коли я повернувся від неї, чоловік уже втік через сад.
— А тепер,— промовив сер Патрік,— розповідай ти, зброяре, як правдивий чоловік і добрий вояк. Що знаєш про це діло ти?
Генрі Гоу коротко, але зрозуміло, з властивою йому рішучістю розповів про те, що сталося.
Коли дали слово шановному шапкареві, той прибрав вельми поважного вигляду й почав: в
— Щодо цього жахливого і обурливого бешкету, вчиненого в нашому місті, я, правда, не можу сказати, як наш Генрі Гоу, нібито бачив усе з самого початку. Але не можна заперечувати й того, що я був свідком продовження і завершення сутички, а особливо того, що я роздобув найцінніший доказ вини тих негідників.
— І що ж то за доказ, добродію? — запитав сер Патрік Чартеріс— Не гай часу на теревені та хвастощі. Що то таке?
4 "Бібліотечна книга"
97
— У цій сумці, ваша вельможносте, я приніс річ, яка належала одному з напасників і яку він залишив на місці сутички,— промовив невеличкий чоловічок.— Цей трофей, як сказати щиро — так, щоб не кривити душею, я здобув не мечем у бою, ні. Але я зберіг його з таким самовладанням, яке рідко хто має, коли кругом палають смолоскипи і брязкає зброя. І я хочу, щоб це оцінили. Трофей у сумці, мілорде. Ось він!
По цих словах Праудф'ют дістав зі своєї мисливської сумки задубілу руку, знайдену після сутички.
— Так, шапкарю,— сказав провост,— у тебе таки стало духу підібрати руку після того, як її відрубали від тіла, це я бачу... Але чого це ти так заклопотано порпаєшся в сумці?
— Тут мав бути... Тут був... Перстень, мілорде! Той негідник носив його на пальці. Боюся, через свою забудькуватість я покинув перстень вдома. Бо я стягнув його показати жінці —вона б не схотіла дивитися на мертву руку, жінки ж бо таких видовищ не люблять. Тільки ж я гадав, що надів того персня назад на палець. А він, одначе, я так думаю, лишився вдома. Я по нього поїду, і Генрі Сміт нехай скаче зі мною.
— Ми поскачемо з тобою всі,— заявив сер Патрік Чартеріс,— бо я й сам зібрався до Перта. Бачите, чесні громадяни й добрі мої сусіди, ви, мабугь, гадали, ніби мене важко зрушити з місця, коли йдеться про дріб'язкові скарги та незначні обмеження ваших привілеїв — скажімо, як хтось підстрелить вашу дичину чи як баронські слуги вийдуть на вулицю ганяти м'яча й таке інше. Та присягаю душею Томаса Лонгевіля, в такій важливій справі, як ця, ви не нарікатимете на Патріка Чартеріса, що він зволікає... Ця рука,— провадив рицар, піднявши затверділу кінцівку,— належала чоловікові, який не знав важкої роботи. Ми виставимо її так, щоб усі могли побачити і впізнати, чия вона. І якщо в його приятелів, тих нічних бешкетників, зосталася хоч крихта честі... Слухай сюди, Джерарде, вибери мені з десяток добрих молодців і накажи їм зараз же сідлати коней. Нехай надягнуть колети й візьмуть списи. До речі, сусіди, якщо тепер спалахнуть чвари — а це дуже ймовірно,— ми повинні підтримувати одні одних. Коли хто-небудь нападе на мій нещасний дім, скільки чоловік ви пришлете мені на поміч?
Пертці звернули погляди на Генрі Гоу — коли йшлося про таке, вони звикли покладатися на нього.
— Я ручусь,— відповів він,— що не продзвонить міський дзвін і десяти хвилин, як збереться не менше півсотні добрих вояків, і не менше тисячі — за годину.
— Прекрасно,— сказав відважний провост.— А я, як буде треба, прийду на допомогу славному місту з усіма своїми людьми. А тепер, любі мої друзі, на коней!
роздал їх
Коли б я знав, як раду справам дати, Безладно так поскиданим на мене! А хто повірить?.. *
В. Шекспір, *Річард II"
На день святого Валентина відразу по полудню пріор 1 домініканців сповідував одного вельми високого члена ордену. Це був похилого віку чоловік, поважний на вигляд, зі здоровим рум'янцем на щоках і широкою білою бородою, що спадала аж на груди. В голубих очах, великих і ясних, а також на високому чолі відбивалася гідність людини, яка звикла приймати шану, виявлену доброхіть, а не вимагати її там, де йому в ній відмовляють. Чоловік мав такий добродушний вираз обличчя, що в ньому вгадувалася майже безпорадна простота чи й слабість вдачі, нездатної, здавалося, ні зламати опір, ані дати, де треба, відсіч. На сивому волоссі поверх блакитної пов'язки лежав невеличкий золотий вінчик, або корона. Впадали в очі його чотки — великі, з саморідного золота, однак оброблені досить грубо; зате кожна намистина була оздоблена шотландською перлиною, на-вдивовиж великою і гарною. Інших прикрас старий не мав; а вбраний він був у довгу, малинового кольору королівську мантію з шовку, підв'язану шнурком такого самого кольору. Висповідавшись, він важко підвівся з гаптованої подушечки, на якій стояв навколішки перед духівником, і, спираючись на ціпок чорного дерева, незграбно пошкутильгав, кривлячись од болю, до розкішного крісла під балдахіном, поставленого для нього біля каміна у цій високій і просторій сповідальні.