Тож і не дивно, що католицьке духівництво мало вплив на монарха, так само доброго в своїх намірах, як і безвольного в ухвалах. Роберта мучило не лише усвідомлення своїх уже допущених помилок, але й гнітючий страх перед новими дрібними прогрі-хами, які щокрок чигають на забобонну й полохливу душу. Тим-то навряд чи треба додавати, що церковники різноманітних напрямів домоглися неабиякого впливу на нерішучого державця, хоча, щиро кажучи, за тих часів такого впливу не міг уникнути ніхто чи майже ніхто, хай би там як рішуче й твердо він ішов до своєї мети у справах мирських...
Та облишмо нарешті цей довгий відступ, без якого читачеві, певно, не легко було б зрозуміти те, про що ми розповімо далі.
Отже, король незграбно, важко підійшов до свого м'якого крісла під розкішним балдахіном і сів з насолодою лінивої людини, яка довгенько мусила стояти в незручній позі. Коли вже він сидів, його благородне обличчя лагідного старого прибрало доброзичливого виразу. Сповідник лишився перед королем стояти, ховаючи за глибокою шанобою властиву йому погордливість у манерах. Це був чоловік років сорока-п'ятдесяти, в його чорний чуб ще не закралося жодної сивої волосинки. Гострі риси обличчя і проникливий погляд свідчили про хист, завдяки якому ве-лебний отець досяг високого становища не тільки в своїй общині, а й у королівській раді, яка часто користалася з його послуг. Виховання та звичай навчили його дбати насамперед про розширення влади й багатства церкви, а також викорінювати єресь, і пріор, щоб досягти того й того, вдавався до всіх засобів, приступних його становищу. Однак віру свою він любив щиро, самовіддано і з тим переконанням, що керувало всіма його буденними ділами. Вади пріора Аксельма, які штовхали чоловіка на прикрі помилки, а то й жорстокі вчинки, належали скоріше його часу та становищу, тоді як його чесноти — тільки йому самому.
— Коли все буде залагоджено,— сказав король,— і моя дарча грамота закріпить за цим монастирем обіцяні мною землі, то як ви гадаєте, отче, чи заслужу я тоді ласки нашої святої матері церкви і чи матиму я право називатися її смиренним сином?
— Безперечно, владарю мій,— відповів пріор.— Я молю бога, щоб таїнство сповіді спонукало всіх синів і дочок церкви так глибоко усвідомити свої помилки і так несхитно прагнути їх спокутувати, як ви. Але з цими словами втіхи, владарю мій, я звертаюся не до Гоберта, короля Шотландії, а тільки до мого покірного й благочестивого покутника Роберта Стюарта Кар-ріка.
— Ви мене дивуєте, отче,— відказав король.— На моєму сумлінні не так багато провин, скоєних з мого королівського обов'язку,— адже я прислухаюся не стільки до власної думки, скільки до слів моїх мудрих радників.
— Саме в цьому й криється небезпека, владарю мій,— підхопив пріор.— Всевишній бачить у вашій величності, в кожній вашій думці, слові, вчинку покірного слугу святої церкви. Та є лихі радники, які дослухаються голосу свого грішного серця і зловживають добротою та поступливістю нашого монарха. Вони вдають, ніби служать його мирським ділам, а самі тим часом намагаються завдати шкоди всьому, що веде до вічного життя.
Король випростався в кріслі і мав тепер поважний, владний вигляд, який йому дуже лнчив, хоч Роберт прибирав його й не часто.
— Пріоре Аксельм,— промовив він,— якщо в моїй поведінці — поведінці чи то короля, чи то приватної особи — ви побачили щось гідне такого суворого осуду, який я почув у ваших словах, то ваш обов'язок — розповісти все відверто, і я вам це наказую.
— Я вам скоряюся, владарю мій,— відповів пріор і низько вклонився. Потім випроставсь і, прийнявши належну своєму санові позу, промовив: —Вислухайте з моїх уст слова нашого святого отця папи римського, намісника святого Петра, кому передано ключі від царства небесного і право всі узи земні скріплювати й розривати. Ось вони: "Чом ти, о Роберте Шотландський, на єпископський трон святого Андрія не прийняв Генрі Вордло, якого призначив папа римський? Чом уста твої промовляють про готовність вірно служити церкві, а діла свідчать про зіпсутість і непокірність твоєї душі? Кращеє коритися, ніж приносити жертви".
— Велебний отче,— сказав монарх, тримаючись так, як і належало його високому званню,— ми можемо й не відповідати на ваше запитання, оскільки воно стосується особисто нас і блага нашого королівства й не має нічого спільного з нашим сумлінням.
— Ох! — зітхнув пріор.— А чийого ж сумління воно стосуватиметься в день страшного суду? Хто з ваших титулованих лордів чи багатих городян заступить собою короля перед господньою карою, яку він на себе накликав, вирішуючи церковні діла по-мирському? Знай, могутній владарю, якщо навіть усі рицарі твого королівства спробують захистити тебе щитами від огненного грому небесного, вони однаково всі згорять, мов пергамент над розжареним горном.
— Добрий отче пріор,— сказав король, полохливу душу якого не могли не вразити такі слова,— їй-богу, ви судите мене занадто суворо. Під час моєї останньої хвороби, коли Шотландією правив мій намісник граф Дуглас, воля примаса на жаль, наштовхнулася на опір. Отож не докоряйте мені за те, що сталося, коли я не міг правити королівством і мусив передати свою владу іншому.
— Величносте, своєму підданому ви сказали достатньо,— відповів пріор.— Та коли вже та перешкода виникла, як вас заступав граф Дуглас, то легат 2 його святості бажає знати, чому її не усунули одразу ж по тому, тільки-но король знов узяв владу до своїх рук? Чорний Дуглас здатний вчинити багато чого — більше, мабуть, ніж дозволить собі будь-хто з підданих у цілому королівстві. Та граф не може стати між королем і його сумлінням, як не може звільнити вас від обов'язку перед святою церквою, що його поклав на вас королівський сан.
— Отче,— мовив король, втрачаючи терпіння,— ви судите надто категорично. Вам слід було б принаймні зачекати, поки ми самі знайшли б якусь раду. Такі незгоди виникали не раз за правління наших попередників, і навіть благословенний предок король Давид Святий жодного разу не поступався своїми монаршими привілеями, не спробувавши спершу за них поборотися, хоч це і втягувало його в суперечки з самим папою.