— Це буде з вашого боку нелюб'язно, кузене,— заперечив великодушний король.— До нас теж долітають погані новини. Ті нещасні гірські клани заводять між собою колотнечу, та й спокій королівського двору вимагає присутності тут наших наймуд-ріших радників. Ми повинні обговорити становище, а наші славні барони — здійснити те, що ми постановимо. Невже нащадок Томаса Рендолфа 1 покине в такий тривожний час правнука Роберта Брюса?
— Я залишаю з ним нащадка уславленого Джеймса Дугласа,— відказав Марч.— Цей лорд любить похвалитися — мовляв, тільки-но він поставить ногу в стремено, вслід за ним вихоплюється на коня тися іа його особистих охоронців. Я думаю, ченці Абербротока потвердять це під присягою2. Дугласові з його рицарями легше буде, безперечно, втримати в шорох незграйну ватагу горян, ніж мені дати відсіч загонам англійських лучників та війську Генрі Шибайголови 3. До того ж, при вас і його високість герцог Олбані; він так ревно охороняє вашу величність, що навіть закликав до зброї бранданів, щойно я, ваш покірний слу-
1 Р е н д о л ф, Томас — сподвижник 1 товариш Роберта Брюса.
* Якось граф Дуглас ваїхав до монастиря Абербротока (Арброта) погостювати з почтом у тисячу чоловік. Нарікання ченців з приводу такої "занадто високої честі" стали прислів'ям. Пізніше вони згадувалися щоразу, коли шотландські церковники докоряли вельможам, які зі споконвічного свого потягу до багатства намагалися обмежувати церкву (прим. авт.).
8 Прізвисько.Генрі Персі, великого англійського феодала 1 воєначальника
Та, під'їхав до двору з жалюгідною жменькою вершників — почтом, що його дозволив би собі найнікчемніший з дрібних баронів, володар якої-небудь вежки й тисячі акрів пісної землі. Коли вже до такої перестороги вдаються там, де нема й тіні небезпеки — бо з мого боку її, сподіваюся, не жде ніхто,— то вашу королівську особу, я певен, і поготів не покинуть без захисту перед загрозою справжньої небезпеки.
— Мілорде Марч,— промовив герцог Олбані,— ті найнікчем-ніші барони, про яких ви тут згадували, озброюють своїх слуг навіть тоді, коли зустрічають найближчих і найщиріших друзів за залізними брамами власних замків. І я, коли на це буде воля пречистої, подбаю про безпеку нашого короля не згірш, ніж ті барони дбають про свою власну! А брандани — то найвірніші слуги короля та його дому; і сотня їх — це не велика охорона для його величності, коли ви самі, мілорде, так само, як і граф Дуглас, частенько виїжджаєте з почтом, удесятеро більшим.
— Мілорде герцог,— відповів Марч,— коли того вимагатимуть мої обов'язки перед королем, я виїжджатиму і з удесятеро більшим почтом, ніж сказала ваша високість. Але я ніколи не чинив так ані з підступним наміром захопити короля, ані для того, щоб похвалитися перед рештою лордів.
— Брате Роберт,— промовив король, намагаючить, як завжди, виступити в ролі миротворця,— твої підозри щодо мілорда Марча безпідставні. А ви, кузене Марч, хибно тлумачите обачність мого брата... Та навіщо ці розмови?.. Припинімо суперечку... Я чую музику й спів, і вони, здається, досить приємні. Ви знаєтесь на ♦потішній науці", мілорде Марч, і любите її... Підійдіть-но до отого вікна, де стоїть наш велебний пріор... Його ми не сміємо запитати про мирські втіхи, а ви скажете нам, чи варто послухати ту музику й спів. Мелодія ніби французька... Бо думка мого брата Олбані в таких речах важить не багато... То ви вже скажіть нам, кузене, чи заслуговує бідна співачка нагороди? Зараз сюди надійдуть наш син і Дуглас, і коли наша рада збереться вся, ми приступимо до справ важливіших.
З подобою усмішки на гордому обличчі Марч відійшов до ніші й мовчки став поруч із пріором. Граф мав вигляд людини, яка, хоч і підкорилася волі короля, однак зрозуміла, чим така воля продиктована, і зневажає цю боягузливу спробу загасити суперечку з Олбані.
Виконувана на лютні мелодія спершу була бадьора й весела і нагадувала хвацьку музику трубадурів. Але потім тремтливі звуки струн та жіночого голосу, який вони супроводили, залунали тужно і зрештою урвалися, немовби захлинувшись у гірких почуттях дівчини-менестреля.
Може, граф і справді знався на музиці й король слушно йогсГ похвалив, але тепер, як не важко здогадатися, Марч був ображений і до співу тієї дівчини майже не дослухався. В гордій його душі почуття відданості суверенові й ще не зовсім згаслої любові до великодушного короля боролися з жадобою помсти, розпаленою ошуканим шанолюбством та кривдою після того, як спадкоємця трону заручили з Марджорі Дуглас, знехтувавши так його, Марчеву, дочку. Цьому вельможі були властиві всі вади й чесноти запальної, непостійної людини, і навіть тепер, коли він прийшов попрощатися з королем і порвати свою васальну залежність, як тільки ступить на власні феодальні землі, у глибині душі граф іще вагався, відчуваючи себе майже нездатним зважитися на крок, такий злочинний, а може, й фатальний. Ось які суперечливі міркування роїлися у нього в голові, коли дівчина-менестрель завела свою пісеньку. Та поки лунав спів, інші події в монастирському дворі владно прикували увагу Марча й змінили весь хід його думок. Дівчина співала провансальською говіркою, цією загальновизнаною мовою поезії при дворах усієї Європи, в тім числі й Шотландії. Однак формою пісенька її була простіша від сирвенти 1 й нагадувала скоріше баладу норманського менестреля. У перекладі вона звучала б десь так:
Ох, жаль Луїзи! День при дні Бреде й співа в самотині, А в пісні все слова сумні: "Не йди, дівчино, в ліс, о ні!
Подумай про Луїзу!" Луїзи жаль! Жара була, Сліпило сонце, і вела У ліс доріжка від села, А в лісі річечка текла,
Манила: "Йди, Луїзо!" Луїзи жаль! Ведмідь страшний Не знав тієї сторони, Вовк не глядів з гущавини, Та краще б смерть від звірини
Дісталася Луїзі. Ох, жаль Луїзи! Хто ж бо знав, Що там лгасливець полював? Він лук і пояс гарний мав І солодко так улещав
Довірливу Луїзу. Луїзо, і нащо тобі Ті самоцвіти голубі? Ти спокій віддаси журбі Ще й честь дівочу, далебі,
Навік віків, Луїзо! Жаль, жаль Луїзи! Чи обман, Чи сила захопила в брав,
1 Сирвента — сатирична пісня в середні віки.