— Це порада мудра, але безбожна,— озвався пріор, похитавши головою.— Сумління мені не дозволить її підтримати. Так, це мудрість, але мудрість Ахітофеля — хитра і воднораз жорстока.
— Те саме підказує мені й моє серце,— промовив король, приклавши до грудей руку.— Воно каже, що в день страшного суду я почую запитання: 4Роберте Стюарт, де піддані, яких тобі дала
1 Ахітофель — за біблійною легендою, підступний радник царя Давида/
доля?" Серце підказує мені, що я муситиму складати звіт за них усік — за саксів і "гелів, жителів Низовини, Гірської Країни І прикордонного краю; що з мене спитають не тільки за тих, хто ікає силу й мудрість, але й за тих, хто став розбійником через свою бідність і бунтарем — через темноту.
— Ваша величність промовляє як справжній християнський король,— скаЗав пріор.— Та в своїх руках ви тримаєте не тільки скіпетр, але. й меч, а наше зло таке, що викорінити його можна тільки мечем.
— Послухайте мене, мілорди,— сказав принц з таким виглядом, наче йому несподівано спало на думку щось дуже веселе.— А чи не навчити нам тих диких горян рицарської поведінки? Не важко було б умовити обох великих ватагів, вождя клану Хат-танів і вождя не менш могутнього клану Кугілів, викликати один одного на смертельний двобій. А битися вони могли б тут, у Перті... Ми дамо їм коней і зброю. Таким чином ворожнеча припиниться зі смертю одного з тих двох розбійників, а може, і обох, бо, думаю, вони обидва скрутять собі в'язи у першій же сутичці. І тоді здійсниться священна мрія мого батька запобігти крово-прблиттю, а ми потішимося поєдинком двох невгамовних рицарів, які вперше в житті натягли бриджі й повилазили на коней. Про таке світ не чував ще від часів короля Артура!
— Посоромся, Давиде! — сказав король.— Лихо, яке тяжіє над твоєю рідною країною і яким заклопотана наша рада, ти обертаєш на блазенство?!
— Даруйте мені, брате-королю,— промовив Олбані,— але мені здається, що хоч мій небіж висловив свою думку й жартома, вона може неабияк допомогти нам запобігти лиху.
— Вельможний брате,— відповів король,— недобре з твого боку так глумитися над легковажністю Ротсея, підхоплюючи його недоречний жарт. Ми знаємо, що кланам Гірської Країни чужі наші рицарські правила, і вони не мають звичаю чи моди в таких випадках виходити на двобій.
— Це прйвда, ваша величносте,— відказав Олбані.— Але я не жартую, а кажу цілком серйозно. Так, горяни не мають нашого рицарського звичаю виходити на арену, зате вони не згірш од нас уміють по-іншому вкорочувати один одному віку. Головне, щоб гра йшла на життя і смерть, байдуже, чим битимуться ті гели — мечами та сииоами, як годиться благородним рицарям, торбинами з піском, як прості парубки в Англії, а чи штрикатимуть один одного ножами й кинджалами на свій варварський манір. За їхнім звичаєм, так само, як і за нашим, наслідок поєдинку вирішує всі суперечки й претензії. Горяни такі ж марнославні, як і люті, і сама думка про те, що трапляється нагода схрестити мечі на очах у вашої величності та королівського двору, швидко схилить їх віддатись на волю поєдинку. Вони згодилися б на це, навіть якби такий суворий суд суперечив їхнім звичаям. А чисто учасників бою горяни дозволять нам визначити на наш розсуд. Однак, допускаючи їх до двору, ми повинні бути обережні. Треба так усе влаштувати й настільки обмежити кількість їхніх воїнів, щоб вони не змогли зненацька напасти на нас самих. І якщо ми подбаємо про свою безпеку, то чим більше дозволимо взяти з кожного боку воїнів, тим більше поляже найміцніших, найзапекліших горян і тим певніше ми зможемо сподіватися, що на якийсь час у Гірській Країні запанує спокій.
— Це була б кривава політика,— промовив король.— Кажу тобі ще раз: сумління не дозволяє мені дати згоду на різанину тих напівдиких і темних людей, не багато кращих від язичників.
— А хіба їхнє життя дорожче,— заперечив Олбані,— за життя тих рицарів і дворян, які зі згоди вашої величності так часто виходять на арену, щоб по справедливості вирішити суперечку чи просто вкритися славою?
Під таким натиском королеві важко було заперечити проти звичаю, що глибоко пустив коріння в традиціях рицарства та неписаних законах королівства,— звичаю вирішувати суперечку двобоєм. Отож Роберт тільки сказав:
— Бог свідок, коли я й давав згоду на кровопролиття, на яке ви підбиваєте мене й тепер, то тільки з величезною відразою. І щоразу, коли я бачив, як люди виходять битися "до першої крові", мені хотілося задля їхнього замирення радше пролити власну кров.
— Ваша величносте,— втрутився пріор,— але якщо ми не скористаємося порадою мілорда Олбані, то нам доведеться, очевидно, пристати на пропозицію графа Дугласа. Здавшись на волю непевного завершення бою і ризикуючи, безперечно, втратити багатьох вірних підданих, ми тільки зробили б мечами Нижньої Шотландії те, що дикі горяни однаково скоїли б з собою власними руками... А якої думки про політику його високості герцога Олбані мілорд Дуглас?
— А Дуглас,— відповів бундючний лорд,— ніколи не радив удаватися до політика там, де можна досягти успіху відвертою силою. Він лишається при своїй думці і ладен виступити в бій на чолі власних васалів і тих загонів, що їх дадуть барони Перт-шіру та Карсу. Дуглас або наведе горян на розум і доб'ється від них покори, або складе в тому дикому краю голову.
— Достойні слова, мілорде Дуглас! — сказав Олбані*— Король може спокійно покластися на твоє безстрашне серце й на відвагу твоїх мужніх воїнів! Та хіба ти не бачиш, що невдовзі обов'язок покличе тебе іуди, де твоя присутність і вірність
будуть конче необхідні для безпеки Шотландії та її монарха7 Хіба ти не завважив, як похмуро нерозсудливий Марч заявив, що його відданість і підданість нашому суверенові, тут присутньому, обмежена тільки тим часом, поки він залишається васалом короля Роберта? ї хіба не ти сам висловив підозру, що Марч намислив перекинутися на службу до Англії?.. З горянами можуть битися й інші проводирі, не такі могутні й не такі усдав-лені; та якщо Марч упустить до нас Персі з англійськими загонами, то хто їх прожене, коли Дуглас буде зовсім в іншому місці?