Очі старого налилися слізьми, коли Катаріна, видимо й гірко схвильована власними, словами, нарешті замовкла.
— Вустами дітей і нетямущих людей,— промовив священик,— Всевишній дорікав тим, хто своєму поколінню здавався мудрим. Я дякую небові за те, що воно, навчаючи мене думати краще, ніж підказує мені власне марнолюбство, обрало своїм посередником таку добру наставницю... Так, Катаріно, я більше не маю права дивуватшя чи обурюватись, бачачи, як ті, кого досі надто суворо засуджував, виборюють земну владу, а прикриваються ревністю у вірі. Дякую тобі, дочко, за твоє спасенне остереження і дякую небу, що воно послало його з твоїх вуст, —а не з вуст суворішого судді.
Катаріна вже підвела була голову, щоб заспокоїти старого чоловіка,— його приниження боляче її вразило,— коли погляд дівчини спинився на чомусь неподалік. Серед стрімчаків та бескидів, які оточували це відлюдне місце, два стояли так близько один до одного, що здавалися половинками однієї скелі, розчахнутої ударом блискавки чи землетрусом. Між ними зяяла розколина футів чотири завширшки. І, мовби з волі однієї з тих незбагненних примх, які природа часто дозволяє собі в таких місцях, у розколину забрався дубок. У пошуках споживку невисоке й хирляве деревце пустило по скелі увсебіч коріння, й воно позалягало в камені, наче військові ходи — звивисті, переплетені, вузлуваті, мовби величезні змії з Індійських островів. Коли Катаріна побачила це химерне плетиво вузлуватого віття та покарлюченого коріння, їй раптом привиділося, ніби з-поміж нього поблискує і непорушно дивиться на неї двоє великих очей,— так наче там зачаївся дикий звір. Дівчина здригнулася, мовчки показала на деревце священикові й, придивившись пильніше, нарешті розгледіла за навислими гілками та покрученим корінням копицю рудого волосся та волохату бороду.
Коли горянин,— а то був він,— зрозумів, що його помітили, то вийшов зі своєї схованки і, ступивши кілька кроків наперед, постав перед Катаріною та отцем Кліментом таким собі велетом у картатому лілово-червоно-зеленому пледі, з-під якого виглядала куртка з бичачої шкіри. За плечима в нього висіли лук та сагайдак, голова була непокрита, але густе сплутане волосся, як ото кучері в ірландця, у спеку і в холод добре заміняло йому шапку. На поясі в горянина висів меч.та кинджал, а в руці він тримав бердиш, датський бойовий топір, що його частіше називали лоха-берським. З тих же створених природою, воріт вийшли ще чотири чоловіки, такі самі високі й так само вдягнені та озброєні.
Катаріна звикла до грізного вигляду мешканців' гір, що жили досить близько від Перта, і зовсім не злякалась, як злякалася б, бувши нею, інша дівчина з Низовини. Вона спокійно дивилась, як усі п'ятеро велетів мовчки вишикувалися півколом попереду і обабіч неї та ченця. Горяни не зводили з Катаріни своїх великих очей, що в них дівчина читала якийсь дикий захват від її вроди. Вана схилила голову і мовою горян, хоч і не зовсім правильною, сказала звичайні слова привітання. Ватажок гурту відповів їй і знов застиг, безмовний і непорушний. Чернець перебирав чотки й молився, і навіть Катаріна тепер відчула в душі дивний острах за свою безпеку і в думці вже питала себе, чи не вважають горяни обох їх своїми бранцями. Вирішивши в цьому переконатися, вона ступила кілька кроків, ніби мала намір спуститися схилом униз. Та коли Катаріна спробувала пройти крізь шерег велетів, ті перепинили їй шлях алебардами.
Дівчина трохи розгубилась, однак самовладання не втратила, бо ніяких лихих намірів од горян, власне, не чекала. Вона сіла на один із розкиданих довкола уламків скелі й попросила ченця, що сїояв поруч, нічого не боятися.
— Коли я й боюся,— відказав отець Клімент,— то не за себе. Нехай ці дикуни навіть розчереплять мені довбешкою голову, як ото волові, що відробив своє і йому лишилось одне — забій, чи зв'яжуть ременяками й потягнуть до інших, а ті відберуть у мене життя ще жорстокішим чином,— мені байдуже, аби тільки тебе, люба дочко, вони відпустилиГживою-здоровою.
— У нас з вами, отче, немає причини боятися чогось поганого,— відповіла Пертська Красуня.— А ось іде й Конахар, зараз він сам про це нам скаже.
Останні слова вона промовила, ледве вірячи власним очам, так змінилася постава й весь вигляд вродливого, стрункого, мало не розкішно вбраного юнака, який, сплигнувши, мов сарна, з досить високого стрімчака, став просто перед Катаріною. На ньому був такий самий шотландський плащ, або плед — так його називають тепер,— як і на решті п'яти горянах, тільки перехоплений на шиї та зап'ястках золотими обручками. Кольчуга, яка облягала його стан, була сталева, але так начищена, що блищала, мов срібна. Його рукава були оздоблені багатими прикрасами, а шапочку, крім орлиної пір'їни — відзнаки вождя,— оторочував кілька разів ще й золотий ланцюжок, застебнутий спереду на велику пряжку, в якій поблискували перлини. Застібка, що скріплювала на плечі плащ, була також золота, велика й вигадливо карбована. В руках Конахар не мав ніякої зброї, якщо не рахувати коротенької палички, загнутої на кінці. Його постава, весь його вигляд, в якому ще так недавно прозирало гнітюче усвідомлення власного приниження, тепер був упевнений, рішучий, гордий. Юнак стояв перед Катаріною і вдоволено усміхався, так наче цілком свідомий того, що змінився на краще і тепер тільки жде, чи дівчина його впізнає.
— Конахаре,— промовила Катаріна, бажаючи покласти край цій тривожній напрузі,— це люди твого батька?
— Ні, прекрасна Катаріно,— відповів юнак.— Конахара більше немає. Це ім'я зосталося тільки як згадка про кривди, яких він зазнав, та помсту, якої ці кривди вимагають. Я — Аян Ехін Мак-Аян, син вождя клану Кугілів. Я змінив ім'я, і з мене, як бачиш, спала колишня личина. А щодо цих людей, то вони служать не моєму батькові, а мені. Перед тобою тільки половина мого загону, весь він складається з сім'ї мого названого батька з його вісьмома синами. Вони — моя особиста охорона й мої повірники, віддати мені душею і тілом. А Конахар,— додав він уже лагіднішим голосом,— знов оживе, як тільки Катаріна
забажає його побачити. Для всіх він — юний вождь Кугілів, але для неї — покірний і слухняний учень Саймона Главера. Поглянь на цю паличку. Ти дала її мені торік, коли ранньої осені ми з тобою збирали горіхи на сонячних схилах Ледноха. Я б не проміняв її, Катаріно, на патерицю ватага цілого клану!