— Від цієї думки можна збожеволіти,— промовив Раморні і знов застогнав від душевного й фізичного болю.— Але кращої ради я не бачу.
— Кращої ради й немає,— сказав лікар, для чиєї підлої натури відчай хворого був просто поживою.— А тим часом усі гадатимуть, ніби ви не показуєтесь на люди через синці після бійки та образу на принца, що піддався на вмовляння Олбані й прибрав вас із двору,— адже про це тепер відомо скрізь.
— Негіднику, ти навмисне мене мучиш! — закричав недужий.
— Одне слово,— провадив Двайнінг,— загалом ваша рицарська вельможність іще легко відбулася! І якщо не рахувати втрату руки,— тут уже нічого не вдієш,— то вам слід не нарікати, а скоріше радіти. Бо жоден хірург ні в Англії, ні у Франції не зумів би зробити операцію краще, ніж отой простолюдець одним ударом навідліг.
— Я розумію, що дуже йому заборгував,— промовив Раморні, ледве стримуючи гнів.— І якщо Бонтрон не заплатить тому вахлаєві таким самим ударом, після якого лікар уже буде не потрібен, тоді скажеш, що Джон Раморні не вміє сплачувати своїх боргів!
— Такі слова гідні справжнього рицаря! — відповів аптекар.— Але дозвольте ще додати: мистецтво хірурга виявилося б марним і ви спливли б кров'ю, якби добрі ченці не перев'язали рану, не припекли її і не спинили крові зіллям. Та ще якби не скромні послуги вашого покірного слуги Хенбена Двайнінга!
— Замовкни! — гримнув недужий.— Чути не хочу твого лиховісного голосу і триклятого імені Ч Коли ти нагадуєш про муки, яких мені довелося зазнати, мої трепетні нерви напружуються, так наче силкуються поворушити пальцями, що колись стискали кинджал!
— Це явище,— відповів лікар,— якщо ваша рицарська вельможність дозволить пояснити, у медицині добре відоме. Вчені мужі давнини казали, що між перерізаними нервами й тими, котрі лишилися в ампутованій кінцівці, існує якийсь зв'язок; люди не раз помічали, як відтяті пальці починали здригатись і ворушитися, ніби у відповідь на сигнал з живого тіла. Якби нам пощастило було зняти руку з хреста чи забрати її потім у Чорного Дугласа, то я залюбки подивився б на цей дивовижний вияв таємничого взаємозв'язку. Та, боюся, це було б небезпечніше, ніж вирвати кіготь у голодного орла!
— А ти гадаєш, що безпечніше дражнити злими жартами скаліченого лева Джона Раморні?!— вигукнув рицар, не тямлячи себе від обурення.— Роби своє діло, негіднику, і не забувай: хоч моя рука тепер і не може стискати кинджал, мені підкоряються сотні інших рук!
— Досить буде вигляду однієї руки, гнівно занесеної з мечем над вашим хірургом,— промовив Двайнінг,— щоб він випустив дух. Але хто ж тоді,— додав він, і в його голосі вчувся докір і глузування водночас,— хто ж тоді тамуватиме пекучий, виснажливий біль, який оце мучить мого покровителя і який розпалює в ньому лють навіть проти його нещасного слуги, що посмів забалакати про закони лікування, такі нікчемні, безперечно, порівняно з мистецтвом завдавати рани?
Потім, ніби не наважуючись більше дратувати свого грізного пацієнта, лікар прибрав поважного вигляду й заходився коло скаліченої руки. Він приклав до неї цілющий бальзам, від якого в кімнаті розлився духмяний запах, а пекучий жар у рані змінився свіжою прохолодою. Для змученого Раморні ця переміна була така приємна, що коли доти він стогнав од болю, то тепер не зміг стримати зітхання полегкості і знову відкинувся на подушки відпочити.
— Тепер ваша рицарська вельможність знає, хто вам друг,— промовив Двайнінг. — А якби ви були піддалися нерозважному пориву й наказали: "Убийте цього нікчемного знахаря!"—то де між чотирьох морів Британії ви знайшли б чоловіка, який дав би вам таку полегкість?
— Забудь про мої погрози, добрий лікарю,— сказав Рамор
1 Хенбен (Henbane) — по-англійському означає "блекота>, Двайнінг (Dwining)— "хирлявий".
ні.— Але надалі остерігайся дражнити мене. Такі, як я, не люблять, коли хтось жартує над їхніми стражданнями. Глузуй краще над жалюгідною голотою у шпиталі!
Двайнінг не зважився більш заперечувати, а дістав з кишені пляшечку й накапав кілька крапель у чашку з розведеним водою вином.
— Ці ліки,— мовив він,— дають хворому сон, і перебивати його не можна.
— І скільки ж я спатиму? — спитав рицар.
— Зараз сказати важко... Може, до ранку.
— А може, й вічно/ — кинув Раморні.— Пане лікар, ви спершу скуштуйте свій трунок самі, а то я до нього й не доторкнуся!
Ацтекар зневажливо посміхнувся, але зробив так, як зажадав рицар.
— Я б залюбки випив усе, проте сік індійського зілля нагонить сон не тільки на хвору людину, але й на здорову, а обов'язок лікаря велить мені бути зараз на ногах.
— Вибачте мені, пане лікар,— промовив Раморні й опустив погляд, так ніби посоромився за те, що виказав підозру.
— Там, де недоречно ображатися, нема чого й вибачати,— відповів Двайнінг.— Кузка повинна бути вдячна велетові за те, що він не наступив на неї. Проте, благородний рицарю, кузка теж має чим завдати шкоди — як і лікар. Мені було б нічого не варто замішати цей бальзам так, що ваша рука відгнила б до самого плеча, а кров у жилах обернулася б на зіпсовані драглі. А що завадило б мені вдатися до ще вишуканіших засобів і заразити цю спочивальню есенціями, від яких світло вашого життя згасало б поступово і нарешті й геть погасло б, мов ото смолоскип серед гнилих випарів десь у підземеллі? Ви недооцінюєте мою силу, коли не знаєте, що моє мистецтво має до своїх послуг і ці, і ще страшніші засоби руйнації. Але лікар не вб'є пацієнта, чиєю щедрістю кориотаеться, тим більше, коли він тільки й живе жадобою помсти. Ні, не варто вбивати спільника, ладного допомогти здійснити помсту... І ще одне: якщо виникне потреба прогнати сон,— бо хто в Шотландії може дозволити собі вісім годин спокійного відпочинку?! — тоді добре понюхайте оцю міцну есенцію в пляшечці з-під парфумів... А тепер прощавайте, сер Джон Раморні! І якщо ви не можете бачити в мені людину надто .щиру, то принаймні майте мене за чоловіка обачного й розумного.
Сказавши так, Двайнінг рушив до дверей, і в його ході, звичайно догідливий і скрадливій, з'явилося щось благородніше — так ніби усвідомлення перемоги над могутнім пацієнтом.