— Виведіть його звідси! Нехай цей мерзотник не п'є при нас! І знайдіть для нього іншу посудину, не давайте йому священної сулії, емблеми наших розваг. Найкраще взяти свиняче корито, якщо знайдеться. Заберіть же його звідси! І дайте й<Шу добре напитися — нехай спокутує тверезість свого господаря... А мене залиште самого з сером Джоном Раморні та його пажем. Сказати відверто, не до вподоби мені вигляд цього харцизяки:
Принцові супутники вийшли з кімнати, зостався тільки Евіот.
— Боюся,— промовив принц, підійшовши до ліжка і вже зовсім іншим тоном, ніж говорив досі,— боюся, любий мій сер Джон, що ми завітали невчасно. Але винен ти сам. Наш давній звичай ти знаєш і сам помагав нам готуватися до свята, однак від Валентинового дня не з'являвся нам на очі... А сьогодні ж останній день масниці, і твоє недбале ставлення до свого обов'язку — це однаково що непослух і зрада нашому Королівству Веселощів та статуту ордена Гарбузової сулії.
Раморні підвів голову, спинив на принцові насторожений погляд, а тоді знаком показав Евіотові дати йому напитись. Паж підніс рицареві велику чашку цілющого відвару, і недужий випив його жадібно, поквапно й весь тремтячи. Потім він кілька разів понюхав збудливої есенції, залишеної лікарем про всяк випадок, і його свідомість, здавалося, проясніла.
— Дай мені помацати твій пульс, любий Раморні,— сказав принц.— Я в цьому ділі дещо тямлю. Як? Ти простягаєш мені ліву руку, сер Джон? Це проти правил і медицини, і чемності!
— Моя правиця вже своє відслужила вашій високості,— проказав хворий тихим, надломленим голосом.
— Що ти хочеш цим сказати? — спитав принц.— Я знаю, твій слуга, Чорний Квентін, утратив руку; але він зуміє і однією накрасти достатньо, щоб попасти на шибеницю, тоя^ у його долі нічого не змінилося.
— Цієї втрати на службі вашій високості зазнав не Чорний Квентін, а я, Джон Раморні.
— Ти?! — скрикнув принц.— Ти жартуєш ві мною або ж і досі не прийшов до тями після снодійного!
— Навіть якби я випив соки всіх опійних маків Єгипту,— відповів Раморні,— то вмить прокинувся б від їхнього дурману, глянувши ось на це! — Він вивільнив з-під ковдри свою праву забинтовану руку й показав її принцові.— Якщо все це розв'язати і зняти, то ваша високість побачить закривавлену куксу — все, що лишилося від руки, всякчас готової колись оголити меч на перший заклик вашої високості!
Ротсей від жаху сахнувся назад.
— За це треба відомстити! — вигукнув він.
— Якоюсь мірою за це вже відомщено,— мовив Раморні.— Здається, щойно я бачив тут Бонтрона... Чи то, коли я прокинувся, в моїм мозку промайнуло одне з видінь пекла, таке схоже на Бонтрона? Евіоте, поклич того падлюку — звісно, якщо він ще стоїть на ногах.
Евіот вийшов і невдовзі повернувся з Бонтроном, врятувавши його від покари, не дуже для нього й непрцємної,— випити другу сулію вина, бо першу цей тварюка вже вижлуктив, і помітного враження вона на нього не справила.
— Евіоте,— звернувся принц,— не давай цьому бидлу підійти до мене. Від його вигляду мою душу проймає дрож жаху й відрази. В ньому є щось таке чуже моїй натурі, як ото в бридкій гадюці, проти якої повстає все єство.
— Спершу послухаймо, що він скаже, мілорде,— відповів Раморні.— Правда, щодо балачок, то бурдюка з вином і того можна примусити сказати більше... Т^о ти з ним упорався, Бонтроне?
Недолюдок підняв сокиру, яку й досі тримав у руці, й рубонув нею в повітрі.
— Гаразд. А як ти його впізнав? Ніч сьогодні, мені сказали, темна.
— На вигляд і на слух — одежа, хода, свист...
— Годі, щезни геть!.. А ти, Евіоте, скажи видати йому золота й вина — стільки, щоб удовольнити цю скотинюку... Геть з моїх очей!.. І ти йди разом з ним.
— І кого ж спостигла смерть? — запитав принц, подолавши нарешті почуття огиди й жаху, яке не покидало його, поки найманий убивця . стояв поруч.— Сподіваюся, це всього лише жарт? А то я змушений буду назвати такий вчинок нерозважним і жорстоким. То кого ж спіткала лиха доля впасти від сокири цього кровожерного й лютого раба?
2ЙГ
— Чоловіка, не набагато кращого від нього,— відповів хворий.— Нікчемного ремісника, якому, одначе, доля судила зробити Раморні одноруким калікою, прокляття на його підлу голову!.. Але його жалюгідне життя для моєї жадоби мстити-ся — все одно, що крапля води на вогонь горна! Я не можу довго говорити — мої думки знову плутаються, тільки необхідність вам усе сказати ще тримає їх укупі, як ото сагайдак тримає жменю стріл. Вам загрожує небезпека, мілорде... Я про це знаю напевне... Ви кинули виклик Дугласові і образили дядька... Батько лишився невдоволений... Та все це, зрештою, були б дрібниці, якби не інше...
— Мені прикро, що я викликав невдоволення батька,— сказав принц, одразу забувши про такий незначний випадок, як убивство ремісника, тільки-но мова зайшла про куди важливіші для нього речі.— Та якщо життя мене не зрадить, могутність Дугласа буде зламано, а герцогові Олбані не дуже допоможе навіть його хитрість.
— Ох, якщо... Якщо, мілорде! — зітхнув Раморні.— Маючи таких ворогів, яких маєте ви, не можна покладатися на "якщо" та "якби". Ви повинні вирішити відразу: або ви вб'єте, або вас уб'ють.
— Що ти таке кажеш Раморні?! — вигукнув герцог Ротсей-ськйй.— У тебе гарячка, ти мариш!
— Ні, ваша високосте,— промовив Раморні.— Якби я зар?з навіть палав у гарячці, то думки, що цю хвилину пролітають у моїй голові, швидко б мене остудили. Може, усвідомлення власної втрати довело б мене до відчаю*---* тривога про безпеку вашої високості підказала б мені сміливіші плани. Але зараз у мене той цілком здоровий глузд, яким мене наділило небо. І я кажу вам: якщо ви бажаєте носити колись корону Шотландії... Ні, навіть більше — якщо ви бажаєте ще раз зустріти денб святого Валентина, то повинні...
— Що я тоді повинен зробити, Раморні? — спитав принц в виглядом власної гідності.— Сподіваюся, нічого такого, що б мене зганьбило?
— Звичайно, нічого такого, що було б негідне чи не личило б імені принца шотландського... якщо криваві хроніки нашої країни розповідають иравду. Однак таке, перед чим, мабуть, принца гуляк та блазнів пройме дрож.