Диван — державна рада з високих сановників. Требник — книга з молитвами.
ський монастир чи Інша свята оселя, яка тебе прийме, дістане від нас щедрі пожертви й користуватиметься королівськими привілеями... А тепер, сер Джон Раморні, спи... Спи... І забудь про цю лиху розмову, в якій замість тебе промовляла, сподіваюся, гарячка від хвороби та зілля, а не твої власні думки... Присвіти мені на дорогу, Евіоте!
Евіот, гукнувши, розбудив принцових супутників, що спали покотом на сходах та в передпокої, стомлені від нічної гуля-тики.
— Гей ви, з-поміж вас є хоч один тверезий? — спитав герцог Ротсейський, у якою вигляд його почту викликав огиду.
— Жодного... Немає жодного! — загукали у відповідь пияки.— Жоден із нас не зрадив імператора Веселих Гуляк!
— Виходить, ви всі обернулися на тварюк?! — гримнув принц.
— З наказу й за прикладом вашої високості! — відповів котрийсь із почту.— А якщо ваша високість трохи й випередила нас, то ми швидко надолужимо, ось тільки прикладемося до сулії...
— Замовкни, собако! — крикнув герцог Ротсейський.— Я питаю, чи знайдеться серед вас хоч один тверезий?
— Знайдеться один, благородний мій володарю,— почулася відповідь.— Є тут один недостойний наш брат, Воткінс Англієць.
.— Підійди ближче, Воткінсе, й посвіти смолоскипом... Подай який-небудь плащ, отак, і берет, а цей мотлох забери геть,— додав принц, пожбуривши свою корону з пір'їн.— Ох, коли б тільки я міг так легко викинути з голови всі свої дурощі... Зі мною піде.тільки Вот Англієць, а решта всі припиняйте гуляти й поскидайте оці блазенські убори. Свято скінчилось, почався великий піст.
— Цієї ночі наш король зрікається свого трону раніше, ніж завше,— зауважив один з гурту.
Але принц не підтримав жарту, і кожен, хто на цей час не міг похвалитися гідністю тверезої людини, спробував бодай надати собі пристойного вигляду. Незабаром компанія нічних гуляк стала схожою на товариство порядних людей, які несподівано навіть для себе виявилися захмелілими й докладають зусиль приховати свій стан і з усієї сили намагаються триматись добропристойно.
А тим часом принц поквапно перевдягся і рушив до дверей за смолоскипом, що його ніс єдиний тверезий чоловік із ватаги. Але, ступивши кілька кроків, Ротсей мало не впав, перечепившись об тіло мерзотника Бонтрона.
— Як?! Цей жалюгідний пес знов у мене на дорозі?! — вигукнув герцог з відразою і гнівом.— Гей, котрийсь із вас, укиньте цього негідника в жолоб, з якого поять коней,— нехай хоч раз у житті помиється!
Весь гурт, виконуючи принців наказ, рушив до водограю у зовнішньому дворі й заходився чинити над Бонтроном розправу, якій той навіть не міг упиратись, а тільки пирхав та хрипів, мов недобитий вепр. Ротсей тим часом простував до своїх покоїв у палаці, званому Будинком Констебля, оскільки це приміщення належало графам Еррольським. Дорогою, щоб не думати про неприємні речі, принц, запитав свого супутника, як той зумів залишитися тверезим, тоді як решта компанії так упилась.
— З ласки вашої високості,— відповів Воткінс,— я признаюся, що завжди зостаюсь тверезий, коли ваша високість хоче, аби весь почет був як чіп п'яний. Адже всі там, крім мене, шотландці, і тому, гадаю я, було б нерозумно напиватися в їхній компанії,— вони ж бо й тверезі ледве мене терплять, а коли всім ударить у голову хміль, то я, чого доброго, ще бовкну їм щось із того, що в мене на думці, і тоді в моєму тілі виявиться стільки дірок, скільки кинджалів знайдеться в славному товаристві.
— Виходить, у тебе таке правило — ніколи не напиватися в гулянках при моєму дворі?
— З вашої ласки, так. От хіба що якогось дня ваша високість віддасть усьому почгу наказ залишитись тверезим, тоді Вілл Воткінс зможе напитись, не потерпаючи за своє життя...
— Така нагода може трапитись... Ти де служиш, Воткінсе?
— При стайні, з вашої ласки.
— Скажи нашому гофмейстерові, нехай візьме тебе до двору й поставить у нічну варту. Мені подобається твоя щирість. До того ж, непогано мати в домі хоч одного тверезого слугу, хай навіть він не п'є зі страху за власне життя. Держись якомога ближче до нашої особи, і ти ще побачиш, що тверезість — добра чеснота.
А до страждань хворого Джона Раморні в його опочивальні додався новий тягар тривог і страху. Його затуманені від снодійного думки зовсім сплуталися, коли Ротсей, при якому дію ліків рицар долав зусиллям волі, пішов. Під час розмови сер Джон ще володів своєю свідомістю, однак тепер вона почала тьмаритись. Він невиразно здогадувався, що наразив себе на велику небезпеку, зробив принца своїм ворогом і виказав таємницю, яка тепер може згубити його самого. Тож і не дивно, що в хворобливій уяві змученого тілом і душею, позбавленого сну Раморні почали зринати марева, які неминуче породжує опій. Йому привиділося, ніби край ліжка в нього стоїть тінь королеви Аннабелли й вимагає назад юнака, якого колись вона віддала Раморні на виховання,— щирого, цнотливого, веселого й невинного.
"Ти зробив його легковажним, розбещеним і зіпсутим,— промовляла з'ява королеви.— Одначе я тобі вдячна, Джоне Раморні, хоч ти й виявився невдячним, поламав своє слово і зрадив мої надії. Бо твоя ненависть знешкодить зло, що його завдала моєму синові твоя дружба. І я всім серцем сподіваюся, що тепер, коли ти вже йому не порадник, тяжка покута на землі оплатить моє?лу безталанному хлопчикові прощення його гріхів і ласку на тому, кращому світі",
Раморні простяг руки до своєї добродійниці, силкуючись вимовити слова щирого каяття і виправдання, але обличчя з'яви потемніло й зробилося суворішим. І ось перед рицарем уже не привид покійної королеви, а похмурий і бундючний Чорний Цуглас... потім лагідне й скорботне обличчя короля Роберта, ЇКИЙ, здавалося, оплакує вже недалекий занепад свого королівського дому... тоді юрма якихось дивних постатей, одні з них потворні, інші кумедні, вони схлицують, щось белькочуть, вигинаються й корчать неприродні і чудернацькі гримаси, так ніби знущаються над його зусиллями придивитися і розпізнати їх...
РОЗДШ XVIII
Багряний край, закони тут життя не захищають.
Дж. Вайрон
У попільну середу 1 день уставав блідий і похмурий, як це звичайно буває о цій порі року в Шотландії, де на перші місяці весни нерідко випадає найгірша, найнеприємніша погода. Ранок видався холодний, морозяний, і городянам довго не хотілося вставати після вчорашньої святкової гульні. Сонце вже з годину як піднялося над обрієм, а жителі Перта ще тільки починали подавати ознаки життя. Вже зовсім розвиднилось, коли один із городян, поспішаючи до вранішньої відправи, побачив тіло Олівера Праудф'юта. Нещасний шапкар лежав ницьма поперек стічного рівчака — так, як упав від удару, що його завдав,— наші читачі про це легко здогадались,— Ентоні Бонтрон, посіпака і найманий убивця Джона Раморні.