— Вам неодмінно треба попоїсти, місіс Уелдон,— повторював Дік Сенд.— Що з вами буде, коли ви геть охлянете? Ну-бо їжте, їжте! Незабаром ми знов рушимо в дорогу, знайдемо річку й попливемо до узбережжя.
Місіс Уелдон дивилася Дікові Сенду просто в вічі, коли він це говорив. В юнакових очах світилася несхитна воля й мужність. Дивлячись на нього і на п'ятьох негрів, таких стійких та відданих, місіс Уелдон відчула, що не час іще впадати з розпач. Та й чого вона мав втрачати надію? Хіба вона не на гостинній американській землі? Гаррісова зрада, на її думку, не могла мати для них яких-небудь тяжких наслідків.
Дік Сенд здогадувався, про що думала місіс Уелдон, і ледве витримував її погляд.
Розділ IV ВАЖКИМИ ДОРОГАМИ АНГОЛИ
Малий Джек прокинувся і обійняв матір рученятами за шию. Його очі були ясні. Пропасниця не поверталася.
— Тобі краще, мій любий? — спитала місіс У.елдон, пригортаючи сина до серця.
— Так, мамо,— відповів Джек.— Але я хочу пити. [181]Мати дала хлопчикові свіжої води, і він з насолодою випив кілька ковтків.
— А де мій друг Дік? — спитав він.
— Я тут, Джеку,— озвався Дік Сенд і взяв хлопчика за руку.
— А мій друг Геркулес?
— Тут Геркулес, містере Джек,— велет усміхнувся до малого.
— А конячка? — допитувався далі Джек.
— Конячка? Втекла, містере Джек,— сказав Геркулес.— Тепер я буду твоєю конячкою і ти будеш на мені їздити. Хіба я тебе погано катав?
— Та ні,— відповів хлопчик.— Тільки як я правитиму, коли в тебе немає вуздечки?
— То байдуже! Ти мене загнуздай,— сказав Геркулес, широко розтуляючи рота,— і смикай скільки хочеш.
— Ні, я тягтиму легенько.
— Чого там — добре тягни! В мене рот міцний.
— А де ж ферма містера Гарріса?
— Незабаром ми до неї дістанемось, Джеку,— відповіла місіс Уелдон.— Уже скоро...
— Чи не час нам рушати в дорогу? — перебив ц Дік Сенд, щоб урвати цю розмову.
— Так, Діку, час!
Всі швидко зібралися й рушили, дотримуючись установленого порядку. Щоб не віддалятися від потічка, доводилось пробиратися крізь хащі. Колись тут були стежки, але тепер вони майже зникли — позаростали цупкою травою й ліанами. Цілу милю мандрівники мусили прорубувати зарості — це забрало аж три години. Негри безперестанку махали сокирами. Геркулес, передавши малого Джека Нен, теж узявся до діла, та ще й як узявся! Він завзято орудував сокирою, залишаючи за собою просіку, ніби випалену вогнем.
На щастя, ця стомлива робота незабаром скінчилася. Подолавши милю, мандрівники побачили перед собою широку дорогу, яка навкоси підходила до потічка й далі йшла понад берегом. Цю дорогу проторували слони. Видно, сотні слонів часто ходили сюдою на водопій. Ноги цих гігантських товстошкірих позалишали в вологій землі чималі ями.
Однак невдовзі з'ясувалося, що тут ходили не тільки слони. Люди теж не раз простували цією дорогою, але не з доброї волі, а під ударами нагаїв, як худоба, [182] що її женуть до різниці. Подекуди на землі лежали кістки й цілі людські скелети, обгризеш хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги.
У Центральній Африці в ще немало доріг, усіяних людськими кістками. Сотні миль проходять каравани невільників, і тисячі нещасних рабів падають мертвими під нагаями наглядачів, від голоду, нелюдської втоми та хвороб. А скільки рабів убивають наглядачі, коли став обмаль харчів! Коли рабів немає чим годувати, їх розстрілюють із рушниць, рубають шаблями, ріжуть ножами... Такі криваві побоїща — тут не дивина!
Отже, цією дорогою ходили невільничі каравани. Вже цілу милю мало не на кожному кроці Дік Сенд і його супутники натрапляли на людські кістки. Мандрівники полохали великих дрімлюг; птахи важко злітали в повітря й ширяли в них над головами.
Місіс Уелдон дивилася на все те, але, здавалось, нічого не бачила. Дік Сенд здригався на думку, що вона от-от почне розпитувати його. Він сподівався довести її та всіх своїх супутників до океанського узбережжя, не признавшись, що Гарріс заманув їх у хащі Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Уелдон ніби не усвідомлювала того, що бачили її очі. Вона знов узяла на руки сина; сонний Джек поглинув усю її увагу. Нен ішла поруч з місіс Уелдон, але вони не питали в юнака того, чого він так боявся.
Старий Том ішов, похнюпившись. Він надто добре знав, чому ця дорога всіяна людськими кістками.
Томові товариші вражено роздивлялися навколо. Хм здавалося, ніби вони йдуть через нескінченний цвинтар, де могили повивертав страшний землетрус. Але й вони ні про що не питали Діка.
Тим часом потічок чимдалі ширшав і глибшав, а вода в ньому текла вже не так бурхливо. Дік Сенд сподівався: невдовзі або сам потічок стане придатним до плавання, або приведе їх до якоїсь річки, що впадав в Атлантичний океан. Тому він не вагаючись збочив з "дороги слонів", коли вона одійшла від потічка.
І знов маленькому загонові довелося пробиратись крізь густі зарості Майже кожен крок треба було прорубувати сокирою. Але цей ліс був не такий високий та густий і зовсім не схожий на той, що прилягав до узбережжя. Над хащами з кущів і трав тільки де-не-де височіли дерева та бамбук. Трави тут росли такі високі, [183] що навіть Геркулес поринав у них з головою. Про те, що тут ідуть люди, можна було здогадатися тільки з того, як погойдувались вершечки довжелезних стеблин.
Десь на третю годину пополудні краєвид різко змінився. Ліс скінчився, й перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина, яку, певно, геть затоплювало водою в час дощів. Болотисту землю вкривав, мов килим, густий мох, над яким похитувались прегарні па-поротники. Зрідка траплялись і круті горби; на їхніх схилах виднівся червоний залізняк.
Дік Сенд дуже вчасно пригадав, що Лівінгстон описував у своїх книгах такі болотисті рівнини. Відважний учений разів кілька провалювався в драговину.
— Будьте обережні, друзі! — сказав Дік Сенд, стаючи на чолі загону.— Мацайте ногою землю, перш ніж ступити!
— Дивно! — вигукнув Том.— Можна подумати, що цю землю недавно намочила злива, тимчасом як дощу не було хтозна-відколи.
— Однак,— зауважив Бет,— скоро буде гроза.
— Тим паче нам треба поквапитись,— мовив Дік Сенд,— щоб перейти болото до грози. Геркулесе, візьміть на руки Днсека! Бете і Остіне, допомагайте місіс Уелдон! А ви, містере Бенедікт... Стривайте, що ви робите, містере Бенедікт?