Коли ж настане кінець оцій довгій низці злигоднів? Хоч плисти на пірозі за течією швидкої річки було не так важко, як брести пралісом до узбережжя, однак задушлива спека вдень, вологі тумани вночі та безнастанні напади москітів дуже змучили мандрівників. Час би вже дістатися до місця! Але Дік Сенд не уявляв, скільки ще доведеться їм плисти: тиждень, місяць? Якби річка текла просто на захід, вони давно б уже добулися до північного узбережжя Анголи; але [293] вона повернула на північ. Хтозна, куди ще може повернути річка!
14 липня вранці малий Джек стояв на носі піроги й дивився крізь щілину в навісі. Раптом він побачив на обрії широку смугу води.
— Море! — вигукнув хлопчик.
Серце в Діка Сенда шалено закалатало. Він квапливо підійшов до Джека.
— Море? — перепитав він.— Ні, це ще не море: це, мабуть, велика ріка, яка тече зі сходу на захід. Наша річка — тільки її притока. Може, це сам Заїр?
— Якби ж то так, Діку! — мовила місіс Уелдон.
Якби це був Заїр, або Конго, що його Стенлі дослідить аж через чотири роки, то мандрівники спустилися б за його течією до самого гирла й дісталися б до португальських поселень. Дік Сенд сподівався, що так і буде.
15, 16, 17 і 18 липня пірога пливла сріблястими водами широкої ріки. Мандрівники, як і раніше, намагалися нічим себе не виказувати; пірога, вкрита трав'янистим навісом, і далі здавалася плавучим острівцем.
Ще кілька днів — і настане кінець усім випробуванням пасажирів "Пілігрима"! Кожен з них за цей час мав нагоду не раз довести, який він мужній та стійкий, а надто — Дік Сенд. Юнак, як відомо, був скромний на вдачу, тож навіть і не думав про це, але друзі його думали повсякчас і віддавали йому належне. Можна було сподіватися, що місіс Уелдон потурбується про нього.
Однак у ніч проти 19 липня сталася подія, яка мало не коштувала всім їм життя.
Десь о третій годині за північ із заходу долинув глухий шум. Дік Сенд стурбувався і став дослухатись.
Місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедікт міцно спали. Дік Сенд гукнув Геркулеса на ніс піроги й попросив, щоб той прислухався.
Стояла тиха ніч. Не відчувалося навіть подмуху вітерця.
— Це шумить морський прибій! — сказав нарешті Геркулес, і очі його засяяли.
— Ні,— похитав Дік головою.— Морський прибій шумить не так.
— Що ж це таке? [294]— Дочекаємося ранку — побачимо. А тим часом будьмо насторожі.
Геркулес повернувсь на корму, а Дік Сенд залишився на носі. Шум чимраз гучнішав. Незабаром він перетворився на гуркіт.
Розвиднілося майже відразу. Дік Сенд побачив, що за якихось півмилі нижче по річці в повітрі зависав начебто хмара.
Але це була не хмара. Перші промені сонця спалахнули в ній всіма барвами, і на диво гарна веселка перекинулась з берега на берег.
— До берега! — голосно закричав Дік Сенд, розбудивши місіс Уелдон.— Попереду — водоспад! Це хмара з водяних бризок! До берега, Геркулесе!
Дік Сенд не помилився. Русло ріки в тому місці обривалось прямовисною стіною футів сто заввишки. Вода скочувалась стрімким могутнім водоспадом. Іще півмилі — і суденце затягло б у прірву.
Розділ XIX "С. В."
Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На щастя, швидкість течії не збільшилася і русло майже до самого водоспаду було положисте. Тільки за триста — чотириста футів воно западалося, і далі ріка мчала свої води з шаленою швидкістю.
На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху дивився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Про те, щоб волочити пірогу аж за водоспад, годі було й думати. Хіба це до снаги маленькому загонові?
Який жорстокий удар для. вкрай знеможених людей, що сподівалися не сьогодні-завтра добутись до португальських поселень у гирлі ріки!
Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго.
Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей з собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу — хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям. [295]
— Дінго ніби плаче! — вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.
Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві.
Місіс Уелдон, Дік Сенд та Геркулес не знали, що й думати.
Через кілька секуд пірога врізалась носом у зелену товщу водоростей. З пронизливими криками в повітря знялося кілька наполоханих зимородків та маленьких сніжно-білих чапель. Геркулес міцно прив'язав суденце до стовбура схиленого над водою мангового дерева, і всі мандрівники висадилися на берег, затінений високими деревами.
В лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі.
Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело в глиб лісу. Це розуміли всі.
— Увага! — сказав Дік Сенд.— Місіс Уелдон, візьміть Джека за руку! Містере Бенедікт, не відставайте! Геркулесе, будьте напоготові!
Вряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.
Трохи згодом місіс Уелдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоковниці в гущавині лісу.
Під смоковницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.
— Агов! Тут хтось в? — спитав Дік Сенд. Він увійшов у хижку.
Місіс Уелдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.
— В цій хижці помер якийсь чоловік! — мовила місіс Уелдон.
— І Дінго його знав! — докинув Дік Сенд.— Певно, це був його хазяїн! О, дивіться, дивіться!
Дік Сенд показав на стовбур смоковниці, до якої тулилася хижка. [296]Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери.
Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.
-"С. В."! — вигукнув Дік Сенд.— Літери, що їх Дінго впізнав з-поміж інших літер абетки. Літери, ви-гравіювані на його нашийнику!