Гофмаршал. Ви збуджені, моя ласкава.
Леді. Тим менше тут буде брехні... Ура, пане гофмаршале! Є вакантне місце. Хороша нагода для звідників!
Маршал кидає, підозрілий погляд на записку.
Читайте, читайте! Я хочу, щоб зміст листа не залишився таємницею!
Гофмаршал читає, а тим часом у глибині залу збираються е л у г и леді
Мілфорд.
Гофмаршал. "Найласкавіший пане! Договір, який в и так легковажно зламали, більше не може зв'язувати мене. Щастя вашої країни було умовою мого кохання. Три роки тривав обман. Полуда спала з моїх очей. Я гидую милостями, з яких капають сльози ваших підданців. Подаруйте свою любов, на яку я вам не можу більше відповідати, вашій залитій сльозами країні і навчіться від британської княжни милосердя до н і м е-цького народу. Через годину я буду за кордоном.
Йоганна Норфолк".
Усі слуги (вражено шепочуться). За кордоном?
Гофмаршал (злякано кладе листа на стіл). Воронь нас небо, моя найкраща, ласкава пані! У мене не дві голови, та й у вас теж.
Леді. Ось що тебе бентежить, моє золото! На жаль, я знаю, що ти і подібні до тебе люблять смакувати чужі вчинки. Моя порада — запекти цю записку в паштеті з дичини, щоб найясніший знайшов її на тарілці.
Гофмаршал. Сієї Ч Яке зухвальство!... Та зважте ж, та подумайте ж, в яку немилость ви можете потрапити, міледі!
Леді (обертається до слуг, що зібралися в залі, і говорить глибоко зворушена). Ви здивовані, добрі люди, і чекаєте злякано, як розв'яжеться ця загадка? Підійдіть ближче, мої любі! Ви служили менг віддано й щиро, дивилися мені частіше в. очі, ніж у гаманець; покірність була вашою втіхою, моя ласка — вашою гордістю. Шкода тільки, що пам'ять про вашу вірність буде для мене водночас згадкою про моє приниження! Чи не сумна це доля, що мої найчорніші дні були для вас найщасливішими! (Зі слізьми на очах.) Я відпускаю вас, діти мої... Леді Мілфорд більше немає, Йоганна Норфолк занадто бідна, щоб сплатити свій борг. Мій скарбник поділить усе, що є в моїй шкатулиг між вами. Цей палац лишається герцогові. Найбідніший з вас піде звідси багатшим, ніж його володарка. (Простягає свої руки, і всі з почуттям їх цілують.) Я розумію вас, мої хороші!.. Прощайте! Прощайте навіки! (Оволодіває собою.) Я чую, під'їхала карета. (Відривається від них, хоче вийти, гофмаршал заступає їй дорогу.) Жалюгідна людино! Ти все ще тут?
Гофмаршал (який увесь час безглуздо дивився на листа). І цього листа повинен я віддати його герцогській світлост} у власні руки?
Леді. Жалюгідна людино! Так, у власні його світлості руки і повинен доповісти у власні його світлості вуха, що коли я не зможу дійти босоніж до Лоретто, 2 то працюватиму поденно, аби тільки очиститися від ганьби, що я керувала ним. (Швидко виходить.)
Усі інші, дуже схвильовані, розходяться.
1 Небо (франц.).
2 Лоретто—! італійське місто на березі Адріатичного моря, куди ходила на богомілля.
ДІЯ П'ЯТА
Кімната в господі музиканта. Вечір, смеркає. ЯВА ПЕРША
Луїза мовчки і нерухомо сидить у найтемнішому кутку кімнати, схиливши голову на руки. Довге і глибоке мовчання.
Входить Міллер з ручним ліхтарем, боязко присвічує навколо себе в кімнаті, не помічаючи Луїзи, потім кладе капелюха на стіл і ставить ліхтаря долі.
Міллер. І тут її немає! Тут теж немає!.. Усі вулиці я вибігав, був у всіх знайомих, розпитував коло всіх воріт, — ніде не бачили моєї дитини! (Помовчавши.) Терпіння, бідний, нещасний батьку! Підожди до ранку. Може, тоді твою одиначку принесе до берега... Боже! Боже! Якщо занадто я обожнював дочку, то й тоді... Тяжка це кара, небесний отче, ой тяжка! Я не хочу нарікати, небесний отче, але кара тяжка! (Кидається в глибокій скорботі на стілець.)
Луїза (говорить з кутка). Ти вірно робиш, бідний, старий чоловіче! Звикай заздалегідь до втрати.
Міллер (схоплюється). Ти тут, моя дитино? Це ти? Але чому ж ти тут сама, і без світла?
Л у ї з а. Ні, я не сама. Коли навколо стає зовсім темно, до мене приходять найкращі гості.
Міллер. Борони тебе боже! Тільки сова і нечиста совість воліють темряви. Світла бояться гріхи і злі духи.
Луїза. Та ще вічність, тату, яка розмовляє з душею без посередників.
Міллер. Дитино моя, дитино! Що ти говориш?
Луїза (підводиться і виходить наперед). Я тяжко боролася! Ви знаєте це, тату! Бог дав мені силу! Тепер ця боротьба скінчилася! Тату, нас, жінок, вважають ніжними і слабкими! Не вірте цьому більше! Ми лякаємося павука, але чорну потвору тління ми безтрепетно стискаємо в обіймах! Знайте це, тату! Ваша Луїза весела!
Міллер. Ах, доню! Краще б ти ридала,— мені легше було б на тебе дивитись.
ЛУЇ з а. Як же я перемудрую його, тату! Як я обдурю тирана! Любов хитріша за злобу і сміливіша, цього не знав він, людина, народжена під сумною зіркою... О, вони спритні, доки мають діло тільки з головою; та досить їм зв'язатися з серцем — і лиходії втрачають розум. Присягою думав він ствердити свій обман! Присяги, тату, зв'язують живих, але смерть розтоплює й залізні узи таїнств. Фердінанд пізнає свою Луїзу!.. Чи не передали б ви цієї записки, тату? Будьте такі ласкаві!
Міллер. Кому, доню моя?
Луїза. Дивне запитання! Безконечність і моє серце разом не можуть вмістити єдиної думки про н ь о г о... До кого ж мені більше писати?
Міллер (неспокійно). Слухай, Луїзо! Я розпечатаю листа!
Луїза. Як хочете, тату!.. Але нічого в ньому не зрозумієте. Літери лежать там, як холодні трупи, і оживають лише для очей кохання.
Міллер (читає). "Тебе ввели в оману, Фердінанде! Безприкладне віроломство розірвало союз наших сердець, але страшна присяга скувала мені язик, а твій батько скрізь порозставляв своїх шпигунів. Проте, коли в тебе вистачить мужності, коханий,— я знаю третє місце, де не зв'язує жодна присяга і куди не проникне жоден шпигун". (Міллер зупиняється і серйозно дивиться їй в обличчя.)
Л у ї з а. Чого ви так дивитесь на мене? Дочитуйте ж, тату.
Міллер. "Але тобі треба мати багато мужності, щоб пройти темний шлях, якого ніщо не освітлить тобі, крім Луїзи і бога. Ти мусиш весь стати любо в'ю і покинути тут усі свої надії і всі свої бурхливі бажання! Тобі нічого не треба мати, крім свого серця. Наважишся — то рушай в дорогу, коли дзвін на кармелітській башті виб'є дванадцяту годину. Побоїшся — тоді ти не мужчина і забудь слово сильний, бо дівчина завдасть тобі сорому". (Міллер кладе записку, довго дивиться скорботним поглядом перед себе, нарешті повертається до неї і каже тихим, здавленим голосом.) Де ж це третє місце, доню?