П'єр ішов, зсутуливши плечі і сховавши в кишені руки; щоб не тинятися по вулицях, на холоді, він попростував до Маровського.
Старий аптекар спав, як звичайно, і над ним світив газовий ріжок. Побачивши П'єра, якого він любив, наче вірний пес, старий струсив з себе дрімоту, витяг дві склянки і приніс "порічанівки".
— Ну,—запитав лікар,— як справи з вашим лікером?
Поляк відповів, що чотири найбільших міських кав'ярні погодилися взяти його у продаж і що "Береговий маяк" та "Гаврський семафор" робитимуть йому рекламу у обмін на деякі аптекарські товари, які він по-стачатиме працівникам редакцій.
Помовчавши якийсь час, Маровський запитав, чи вступив Жан у володіння своєю спадщиною; потім дещо запитав з цього ж приводу. Ревниво відданий П'єрові, він був обурений, що другому віддали перевагу. І П'єро-
ві здавалося, що він чує думки Маровського, вгадує, читає в його збентеженому погляді, в непевному тоні його голосу ті слова, що крутяться в нього на язиці, хоч він їх і не вимовляє, та й не вимовить ніколи, через свою обережність, полохливість та скритність.
П'єр вже не мав сумніву, що старий думає так: "Ви не повинні були дозволити йому прийняти цю спадщину, бо це плямує вашу матір". Він також, як видно, гадав, що Жан — Марешалів син. Напевно, він це думав! Чом же й не думати йому так, коли це здається таким прав-допобідним, ймовірним, ясним? А сам П'єр, її син, вже кілька день хіба не намагався всіма силами, усіма доказами свого серця обдурити розум, боротися з жахливим підозрінням?
І зненацька знову потреба побути на самоті, щоб усе зважити, обміркувати самому, щоб сміливо, рішуче, без вагання розглядіти цю ймовірну й страшну правду, опанувала його так владно, що він підвівся, навіть не доторкнувшись до своєї склянки з цорічанівкою, стиснув руку остовпілому аптекареві і знову поринув у вуличну імлу.
він знов питав себе: "Чому це Марешаль залишив усе своє майно Жанові?"
Тепер уже не заздрість спонукала його добиватися цього, це не було вже те трохи низьке, але природне почуття, з яким він боровся вже три дні і зумів притамувати страх перед такою жахливою думкою — повірити самому, що Жан, його брат, був сином цього чоловіка!
Ні, він не-вірить, він не може навіть думати про таке принизливе припущення. А проте треба остаточно ї раз назавжди відкинути від себе це, таке безпідставне, неправдоподібне підозріння. Йому бракувало ясності, певності, на серці не було цілковитого спокою, бо він любив свою матір над усе в світі.
І, блукаючи вулицями, поночі, зовсім один, він провадив у думці докладне розслідування, перебираючи спогади, намагаючись відкрити істину. На цьому він покладе край, він не згадуватиме про це ніколи, ніколи більше. І піде спати.
Він міркував так:/"Добре, розглянемо спершу факти; потім я згадаю все, що знаю про нього; про його поводження з моїм братом і зі м<ною, я продумаю всі можливі причини, що виправдують цю перевагу... Жан народився при ньому. Так, але мене він знав раніше. Якщо він кохав мою матір любов'ю німою і таємною, він мусив дати перевагу мені, бо через мене, через мою скарлатину, став близьким другом моїх батьків. Отже, логічно він мусив обрати мене, мусив до мене почувати більше ніжності, якщо тільки в нього не було інстинктивного потягу й прихильності до мого брата, який ріс у нього на очах".
Розпачливо напружуючи всі свої думки, усю силу свого розуму, він намагався відновити в своїй пам'яті, уявити, зрозуміти, розгадати цього байдужого йому чоловіка, з яким він стільки років зустрічався в Парижі.
Але скоро П'єр відчув, що коли він ходить, то йому важко думати, самий легкий рух його кроків бентежив, плутав його думки, не давав зосередитись, затуманював пам'ять.
Щоб проникнути пильним поглядом у минуле і невідомі йому події, щоб усе стало ясним, йому треба посидіти нерухомо, в якомусь просторому та порожньому місці. І він вирішив піти на мол, як і тієї ночі.
Наближаючись до порту, він почув, що з відкритого моря долинає жалісне протяжне виття, подібне до реву бугая, але дужче і зловісніше. Це гула сирена, голос кораблів, що блукали в імлі.
Дрож пройняв його тіло, серце стислося; в його душі, нервах відгукнувся цей розпачливий лемент, ніби заголосив він сам. Другий, такий самий голос у свою чергу пролунав трохи далі; потім, відповідаючи їм, зовсім близько несамовито зойкнула 'портова сирена.
П'єр дійшов швидким кроком до молу, не думаючи більше ні про що, радий поринути в похмуру, гомінку темряву.
Сівши на краю молу, він заплющив очі, щоб зовсім не бачити ні електричних ліхтарів, оповитих туманом, що показують вночі шлях до порту, ні черівоних вогнів маяка на південному молі, які зараз були ледве помітні. Потім, напівповернувшись, поклав лікті на гранітний парапет і сховав лице в долоні.
Його думка твердила ім'я, якого він не вимовляв устами, ніби воскрешаючи, викликаючи тінь покійного: "Марешаль!.. Марешаль!.." І в темноті, за стуленими повіками, П'єр раптом побачив його перед собою таким, яким знав. Це був чоловік шістдесятьох років, з сивою борідкою клинцем, з густими, теж зовсім сивими бровами, на зріст не високий, але й не низький, з привітним обличчям, сірими лагідними очима, з стриманими мане-г рами. Він справляв враження людини чесної, простої і доброї. П'єра і Жана називав "мої любі дітки", ставився до них ніби однаково і запрошував до себе обідати обох.
З упертістю собаки, яка йде по сліду, що вже вивітрюється, П'єр пригадував слова, жести, інтонацію, погляди цього чоловіка, якого вже не було в живих. І ось він ніби справді побачив його в помешканні на вулиці Тронше, де той пригощав його з братом у себе.
Прислужували дві покоївки, обидві вже старенькі, що звикли, мабуть, здавна звати їх "пан П'єр" і "пан Жан".
Марешаль простягав юнакам обидві руки,— одному праву, другому ліву, як траплялося при вході.
— Добридень, дітки,— говорив він,— чи маєте які новини од батьків? Щодо мене, то мені ж вони ніколи не пишуть.
Вони розмовляли спокійно, по-приятельському про звичайні речі. Цей чоловік не відзначався особливим розумом, але був дуже приємний, вихований, чем'ний,— належав до людей, що викликають мимовільну симпатію. Він, безперечно, був їхнім вірним другом, одним з тих вірних друзів, про яких навіть і не думають, настільки впевнені в них.