Ролан подумав, що йдеться про якусь любовну пригоду, про якусь легковажну жінку, за якою впадав його син, і запитав:
— Це жінка, звичайно?
— Так, жінка.
— Вона вмерла?
— Ні, гірше,— згинула.
— А!
Хоч старий і був здивований цим несподіваним признанням, зробленим в присутності його жінки, та ще й
дивним тоном свого сина, проте не допитувався далі, бо вважав, що в ці речі нічого встрявати стороннім.
Пані Ролан ніби нічого не чула; вона була дуже бліда і здавалась хворою. Вже кілька раз її чоловік, здивовано помічав, що вона не сідає, а немовби падає в —крісло, важко переводячи подих, і казав їй:
— Знаєш, Луїзо, в тебе поганий вигляд. Ти, мабуть, надто втомлюєшся цим клопотом з Жаном. Спочинь хоч трохи, на бога! йому немає куди поспішати, цьому гуль'тяєві, він тепер багатий.
Вона хитала головою і не відповідала ні слова. Цього вечора вона була ще блідіша, ніж звичайно, і Ролан знову звернув на це увагу.
— Ну,— промовив він,— так зовсім не годиться, бідна моя старенька, треба подбати про тебе.
Потім звернувся до свого сина:
— Хіба ж ти не бачиш,— вона зовсім хвора, твоя мати! Ти б хоч вислухав її.
П'єр відповів:
— Ні, я не помічаю в ній ніякої зміни. Тут старий розгнівався:
— Та це ж сліпий помітить, бодай тобі! На якого лиха, справді, ти вчився на лікаря, коли не бачиш навіть, що твоя мати нездужає? Та подивись ти на неї, подивись! Ні, справді, можна померти, поки цей лікар щось збагне.
Пані Ролан почала задихатися і так зблідла, що чоловік її закричав:
— Таж їй зовсім погано!
— Ні... ні... нічого... це пройде... нічого. П'єр наблизився і пильно глянув на матір.
— Що з тобою? — спитав він.
Вона стиха повторювала уривчастим голосом:
— Та нічого... нічого... запевняю тебе... нічого... Ролан побіг шукати оцту і, повернувшись, простяг
^пляшку синові:
— Ось візьми... та допоможи ж їй! Чи вислухав ти її серце принаймні?
Тільки-но П'єр нахилився, що€ намацати в матері іпульс, вона так різко вихопила руку, що вдарилась об крісло, яке стояло поруч з нею.
— Ну,— промовив П'єр холодно,— дай же вислухати ітебе, якщо ти нездужаєш.
Тоді вона підняла і простягла йому руку. Рука була гаряча, пульс бився нерівно й часто. П'єр пробурмотів:
— Так, це справді серйозно. Треба прийняти чогось заспокійливого. Я зараз напишу тобі рецепт.
Він почав писати, схилившись над папером, як раптом легкий звук приглушених ридань — схлипування, короткі, стримувані зітхання — змусив його обернутися.
Вона плакала, закривши лице руками.
Ролан розгублено запитував:
— Луїзо, Луїзо, що з тобою? Та що з тобою, нарешті?
Вона не відповідала; люта, глибока мука, здавалося, роздирала її.
Чоловік спробував відвести її руки від обличчя, але вона опиралася, уперто повторюючи:
— Ні, ні, ні!
Він повернувся до сина.
— Та що з нею? Я ніколи не бачив її в такому стані.
— Нічого страшного,— сказав П'єр.— Просто нервовий припадок.
Йому ніби легшало на серці, коли він бачив, як страждає матір, наче її муки притишували його гнів і зменшували її ганебну провину. Він дивився на неї, як суддя, що виконав свій обов'язок.
Раптом вона підвелася й кинулася до дверей так несподівано, що батько й син розгубились і не встигли затримати її; вона втекла й зачинилася в своїй кімнаті.
Ролан з лікарем лишилися віч-на-віч.
— Ти щось розумієш? — спитав батько.
— Так,— відповів той,— це звичайний нервовий розлад, що часто трапляється в такому віці. Можливо, що в неї ще будуть такі напади.
І справді, вони почали траплятися майже щодня; і, здавалося, П'єр міг одним словом викликати їх, ніби знав таємну причину її дивної, незнаної хвороби. Він підстерігав на її обличчі вираз спокою і з підступністю ката якимсь єдиним словом будив затихле на час страждання.
Але й він страждав не менш, ніж вона!— Він люто страждав через те, що не може більш любити її, поважати, та ще й через те, що мучив її. Роз'ятривши криваву рану в серці жінки й матері,— рану, що була ділом його рук,— і задовольнившись її муками й розпачем, він ішов з дому і блукав самітно по місту, його терзали докори сумління, роздирала жалість і скорбота від приниження й горя матері, яку зневажав рідний син. Він ладен був кинутися в море, втопитися, аби лише кінчити з цим.
О, як хотілося йому простити їй. Але він не міг зробити цього, бо не міг забути. Якби хоч не мучити її! Але й цього він не міг, бо страждав і сам. Повернувшись, він виходив до столу, сповнений доброзичливих намірів, та ледве побачивши її, глянувши в її очі, колись такі ясні й чисті, а зараз метушливі, полохливі й розгублені, мимоволі завдавав їй нових ударів, не маючи сил стримати зрадливі слова, що просилися на уста.
Таємне безчестя, відоме лише їм двом, під'юджувало його проти неї. Це була отрута, що текла зараз в його жилах і спонукала його кусатись, немов скаженого собаку.
Ніщо не заважало йому мордувати її безперестанку, бо Жан тепер майже весь час проводив у новій квартирі і повертався до своїх лише обідати та ночувати.
Той частенько спостерігав ущипливість і злість свого брата і приписував це заздрості. Він твердо вирішив вгамувати і приборкати його, бо життя в домі стало зовсім нестерпним через повсякчасні сцени. Але він жив зараз окремо і йому менше доводилося терпіти від грубості П'єра; тож він терпів це, бо дуже цінував свій власний спокій. До того ж багатство сп'янило Жана, і він думав лише про речі, що безпосередньо стосувались його. Він приходив, захоплений дрібними турботами, обдумуючи крій костюма, форму фетрового капелюха, відповідний розмір візитних карток. І, невгаваючи, теревенив про різні деталі свого помешкання, про полиці в шафі для білизни в його кімнаті, про вішалку для одягу у вестибюлі, про електричні дзвоники, встановлені для того, щоб перешкодити злодіям залізти в квартиру.
З приводу його переїзду в нове помешкання вирішено було зробити прогулянку до Сен-Жуеиа, а потім, пообідавши там, повернутися до нього на чай. Ролан хотів був їхати морем, але через далеку віддаль і через непевність, чи пощастить добратися цим шляхом, коли не буде попутного, вітру, від його пропозиції відмовились і вирішили найняти для цієї екскурсії бричку. .